25

Дем’ян

Амелія ледь помітно пройшла повз мого столика, трішки посміхаючись, і за нею слідом йшов Євген. Схоже, їхній сніданок-обід нарешті завершився. Нарешті! Тепер ми можемо вирушити або додому, або кудись ще. Проте мені на це було абсолютно наплювати. Куди завгодно, але без Євгенчика!

Порахувавши до п'яти, я теж поплентався за ними. Мені довелося сповільнити свою ходьбу, щоб часом не викликати увагу. Звісно, мене не хвилювало, чи зрозумів брюнет, що я охоронець Лії. Однак саме вона мене просила триматися на відстані, аби уникнути непорозумінь у майбутньому. Цікаво. Євген ставив питання про те, чому вона так довго затрималась у вбиральні?

Вирішив не надокучати парочці, поки вони прощалися, тому одразу пішов та сів у машину. Амелія посміхнулась Євгену і навіть поцілувала його у... щоку? Вона його поцілувала?!

- Зачекався? – одразу ж запитала дівчина, сідаючи в авто. Я продовжував дивитися на Євгена, який радісно пішов в інший бік вулиці. У нього є на щось надії? – Дем’яне?

- Так? – різко повернувся до білявки, хмурячись. – Пробач, прослухав.

- Все гаразд?

- Так, - я натягнув посмішку та зняв свої окуляри. – Як зустріч минула? Було щось цікаве?

Лія награно клацнула губами, закотивши очі. Це дійсно мене трішки посмішило.

- Гаразд, я поки не готовий чути усі подробиці, - я повернув ключ, завівши машину. – То куди ми зараз?

- У тебе є якісь плани? – зацікавлено запитала Лія. Вона повністю повернулась до мене з широкою посмішкою на лиці. У ній було щось нове. Вона очікувала чогось від мене. Авжеж, частина мене розуміла, що нам потрібно поговорити і серйозно. Утім, інша – не готова це закінчувати.

- Якщо чесно, ні. Проте ми можемо вигадати щось, якщо хочеш.

- Ми давно не ходили на пляж разом, як раніше. Пропоную відпочити сьогодні. Тим паче нарешті вийшло сонце за скільки днів!

- Тоді, вирішили.

Ми тихо повернулись додому. Слова ніби розпилилися в повітрі, не знаходячи свого шляху між нами. Мій погляд постійно торкався Амелії, викликаючи невизначену тривогу в її очах. Та вона мовчала. Якби слова були вагомими краплями дощу, то зараз вони висіли в повітрі, готові впасти, але ми ще не визначили, куди саме вони повинні впасти. Ми ніби навмисно мовчали, готуючись до чого такого, до чого не готові. Чи можливо, емоцій та думок було так багато, що вкрай складно було обрати потрібні.

- Ти обіцяв мені поплавати зі мною! – обурено промовила Лія, стоячи не просто переді мною, а й прямо над моєю душею. – Тобі нагадати, що ти сказав годину тому, просячи мене, аби я тебе почекала, бо тобі дуже потрібно було додивитися новини?

- Я пам’ятаю, Лія, - зробив особливий акцент на імені. – Пам’ятаю.

Я піднявся з рушника та швидко скинув з себе футболку. Амелія навіть і не приховувала, що витріщається на моє тіло. Насправді і я перестав це приховувати останнім часом.

- Сьогодні така класна погода, - сказала вона, по-особливому насолоджуючись. – Ти помітив, що коли між нами більш-менш все гаразд, то і погода відповідна?

- Так? А коли дощ, то ми сваримось? – саркастично перепитав я, крокуючи поруч.

- Саме так!

- Лія, це дурниці. Можливо просто твій настрій залежить від погоди? – посміхнувся.

- Дуже смішно, Козак! – вона штовхнула мене в руку, смішно звівши брови.

- Ох, дарма це було!

Я вмить повернувся до дівчини, піднявши її на руки.

- Що ти робиш, Дем’ян? – закричала вона. Утім, якщо чесно, це був не дуже то і крик, чи принаймні він не був з присмаком страху, чи стурбованості. Хоч вона і, по суті, лежала у мене на плечі, б’ючи мене по спині, проте вона точно не була злою. – Відпусти мене! Дурень!

Я не звертав уваги на її слова, лише швидко зайшов у воду трішки вище пояса та кинув її в море. Один:нуль, маленька.

Вода одразу плеснула мені в обличчя, коли я весело кинув її в море. Тріумфуючи над нею в цій невеличкій «битві», я захопливо дивився, як вона з'являється на поверхні, злегка обурена. Злегка….

- Оце так, - вигукнув я, розкриваючи руки на боках. – Ти впала?

- Ти це серйозно зробив? - запитала вона, підходячи ближче. – Тобі не соромно?

- Ну звісно, мені не соромно, - відповів, сміючись. – А тобі сподобалось?

Вона розгублено посміхнулася, а потім, несподівано, кинулася до мене, обтираючи мокрими руками моє обличчя. Я залишився приголомшений її несподіванкою, але потім почав сміятися.

- Все досить, Лія, - я хутко пірнув під воду та відплив на декілька метрів від неї.

- Вкотре тікаєш? Так просто? – вона знову широко посміхнулась, підпливаючи до мене ближче. – На скільки тут глибоко?

- Ну, я дістаю ще.

- Тоді, мені знадобиться твоя допомога.

Я навіть і не встиг зрозуміти, як вона вміло опинилась переді мною, Її граційні ноги обійняли моє тіло, наче струни музичного інструменту, забавляючись з ритмічними хвилями. Руки, наче перо, лягли на мої плечі, і я відчував, як її пальці малюють щось у мене на потилиці солоною водою. Гомін веселих голосів та звуки моря створювали особливу симфонію, а її дотик був як мелодія, що затамувала всі інші звуки навколо.

- То, що тепер? – тихо запитала Лія, уважно спостерігаючи за моїми очима. Здається я навіть дихати перестав. Я вперше відчував її тіло на стільки близько до свого. На нас було мінімум одягу, що ще більше створювало цю ситуацію катастрофічною!

- Що тепер? – перепитав я, намагаючись звучати якомога впевненіше.

- Чому ти не обіймеш мене? Я можу впасти.

- Хіба у твоєму випадку це можливо? Це море. Воно тебе тримає.

- А я б хотіла, щоб це було не море, - вона притулила долоню до моєї голови, а по моєму тілу пробігся табун сиріток. – А знаю, як показати твої емоції зараз..

- Невже? – я посміхнувся. Нервово посміхнувся! Адже вона дійсно вже знає мене краще, ніж будь-хто.

- Так..

Лія почала повільно наближуватись до мого вуха, а кожен її «крок» ніби вбивча електрична напруга, що змушувала моє тіло напружуватись. Вона ледь доторкнувся своїми губами до мого вуха, викликаючи в мені хвилювання, яке виривалося з самого серця.