23

Дем’ян

- Як ти тут опинився? Ти хіба не переїхав з батьками за кордон? – запитала Амелія, все ще з широкою посмішкою на обличчі. Колись таку її посмішку я помічав тоді, коли розповідав їй щось цікаве, коли ми проводили час разом. А зараз.. Схоже, я просто усе собі вигадав.

- Так, я нещодавно повернувся з Австралії. Планую тепер працювати у рідній країні, - Євген відкашлявся, посміхаючись. Видно було як він нервувався, немов щось приховує, або його і Лію пов’язує не лише дружба. – Тому вирішив приїхати на декілька днів сюди, відпочити. Згадати дитинство.

- Це тебе скільки тут не було вже?

- Близько п’ятнадцяти років. Напевно, ми переїхали, коли мені було десять, ну чи десь так.

- Тринадцять, - Лія грайливо підняла палець догори, продовжуючись просто-таки витріщатися на хлопця.

- А ти так гарно усе пам’ятаєш? – він посміхнувся, звівши брови.

Я відчуваю себе повним дурнем, стоячи тут і слухаючи цих колишніх друзів. Хіба я все ще охоронець сім’ї Федоренко? На годиннику вже за дванадцяту!

- Ой, ну тебе, Женю! – білявка штовхнула його в плече, і той гучно засміявся.

- Пообідаймо завтра? – хлопець всунув руки у кишені своїх темних шортів, шатаючись трішки. – Я зупинився в цьому готелі. І… Хотів би, аби ти мені склала компанію.

- З радістю!

«З радістю!» - повторив у себе в голові. Авжеж, з радістю!!!

- Супер, буду чекати. Я напишу тобі вранці точну годину. Номер тий самий?

- Так, - максимально ніжно промовила дівчина. Я кинув на неї дивний погляд, з присмаком осуду, проте вона удала, що не помітила.

- Клас, тоді до завтра!

Євген махнув рукою та вмить кудись дівся. Декілька секунд я дивився йому в слід, а в моїй голові блукало купа думок з ідеями вбивства, чи принаймні гарного катування цього брюнета. Ну, але ж я вихований. Потрібно змиритися.

- Ти якийсь злий, - сказала Амелія, відволікаючи мене на хвилину від дороги, а ще від спогадів цієї «несподіванки». – Ти не промовив жодного слова після того, як ми зустріли Євгена.

- А хіба я маю щось казати? – перепитав я, звернувши на секунду на неї увагу.

- Принаймні хоча б щось. Ти стояв і просто мовчав, а коли Женя пішов, ти взагалі перестав навіть дивитися на мене!

Я тяжко видихнув, стискаючи кермо автомобіля так, що в мене вже навіть вени почали кипіти. Ми справді одразу пішли до автомобіля, після зустрічі з Євгенчиком, і направилися додому. Адже, продовжувати цей вечір, я не бачив сенсу.

- Дем’яне! – голосно крикнула Лія. – Ти взагалі слухаєш мене?

- Амелія, я не знаю, що я мав би говорити тобі, чи Євгену, коли ви згадували своє дитинство.

Я зупинив авто у дворі, і швидко вийшов, відчиняючи двері дівчині. Проте вона виявилася неймовірно вправною і впоралась із цим завданням ще до того, як я встиг подати руку. Вона відкинула своє волосся, показуючи свою самостійність, та пішла до будинку навіть не чекаючи мене.

Замість того, щоб виразити свою «враженість» в гарячих словах, я просто похитав головою і пішов за нею в будинок. Моє серце було сповнене сумішшю емоцій: ревнощі, злості та стомлення. Я сподівався, що цей вечір завершиться, і можливість вибухнути не виникне. Потрібно просто перечекати цю ніч та прокинутись із тверезою головою, а не з присмаком солодкого, бляха, морозива.

- Я все одно не розумію тебе, Дем’яне. Ти ненормальний, - цілком спокійно сказала Лія, знімаючи з себе підбори. Це навіть змусило мене посміхнутися.

- Дякую, Лія. Ти, як завжди, влучна.

- Тобі ще вистачає часу сміятися? – вона різко повернулась до мене, схиливши голову убік.

- А мені плакати? – я також нахилив голову трішки вбік, а ще склав перед собою руки.

- Краще вже хоча б, аніж бути повністю байдужим.

- А чому мені бути небайдужим?

- А тобі подобається байдужість до усього?

Я засміявся, видихаючи.

- Ми втрачаємо сенс слова «байдужість», - я розвів руки в сторони, продовжуючи дивитися прямо в очі дівчини. Вони були набагато темнішими, ніж зазвичай.

- Сенс цього слова – твоя поведінка!

- Ти намагаєшся викрити усі мої емоції? – трішки хриплим голосом запитав. – Чого ти добиваєшся?

- Ти був інакшим. Ти був зовсім інакшим декілька днів тому. Ти відкрився для мене з іншого боку, а зараз ти вкотре закрився. Ти ніби книга, яку читаєш постійно, але так і не розумієш її сенсу. Лише, коли дізнаєшся фінал її, тільки тоді зрозумієш увесь сюжет, - Лія похитала головою та розвернулась від мене. Декілька секунд вона просто стояла на місці з опущеною головою донизу, але потім зрештою, пішла до себе в кімнату.

Білявка залишила мене одного, прямо навпроти вхідних дверей. Я просто стояв та дивився на те, як вона йде. І хоч вона крокувала лише до власної кімнати, враження було зовсім інше. Моє серце лягло в горло, і я відчував, як стискається мій горизонт до меж моєї самотності. Боявся, що вона зникне, боявся, що втрачу її. І, авжеж, моя поведінка була просто далеко від ідеальної. Я заплутався і справді не знав, що робити у цій ситуації. Здається, Євген їй не байдужий, а вона - не байдужа мені.

Я підняв голову до стелі і доволі гучно видихнув, намагаючись відкинути важкі думки, що цвіли в моїй голові. Мої пальці ніби миттєво перетворилися на клавіші фортепіано, що виконували свою власну складну симфонію. Лише ударних не вистачало для цієї мелодії.

Я здригнувся, коли, мов з неба, пролунав гучний грім. Мій погляд миттєво знайшов вікно, за яким вже давно розпочався сильний дощ. Чому погода завжди змінюється так стрімко, коли ми з Лією виходимо на край спірної ситуації? Можливо, це якась таємна властивість нашого спільного сенсу. Але, згадуючи минулі рази, ми були наближені саме тоді, коли гриміла гроза. Чи ж Лія відчуває це так само?

Не давши своїм думкам утримати мене, я побіг на другий поверх і рішуче увірвався до її кімнати. Лія стояла спиною до мене, знімаючи свої прикраси. На мить вона ніби аж затримала дихання, намагаючись не виглядати стурбованою, чи то від грози, чи від моєї присутності.