22

Дем’ян

Що я відчував у той момент, коли зрозумів, що Ігнатович вкотре усе вирішив за свою доньку? Які були мої емоції? Думки? Жодних.., але й усі водночас. Мене ніби паралізувало. Єдина, кого я так сильно бажав, тепер не буде моєю, хоча і навряд чи вона була моєю..

Я відчував, ніби потрапив у вир різних почуттів, де кожне з них пробувало взяти верх. Що залишалося, це невизначеність, яка заволоділа моїми думками. Тривожний шепіт питань та сумнівів кружляв у моєму розумі, переплітаючись з невизначеними почуттями.

Якби я мав вибір, то чи взагалі мені слід втручатися в особисте життя Лії? Чи це правильно, коли хтось інший визначає її майбутнє? Як я відчував себе в цій ситуації – знаючи, що повинен буду сприяти її знайомству з Євгеном?

Можливо, я міг би проігнорувати слова Ігнатовича, можливо, я б міг удати, що це недосяжно, або відразу розповісти Лії про свої справжні почуття, чи хоча б про план її батька... Однак я відчував, що втрачаю контроль. Моя здатність приймати рішення втрачалася у вихорі емоцій, і я ніби вже не жив, а просто існував у цьому складному вимірі непевності.

- Все гаразд? – я здригнувся та повернувся до знайомого голосу. Лія обійняла себе руками, уважно дивлячись на мене. Вона ніби намагалась прочитати усе, що здається, дійсно було написано у мене на обличчі.

- Так, - натягнув посмішку. – Усе гаразд.

- Ти так і не розповів про, що ти вчора говорив з моїм батьком. Він щось хотів? – трішки нахилила голову убік, немов так краще прочитає всю інформацію на мені.

- Ні, ні, - я заперечно похитав головою. – Сказав, що не проти, якщо ти залишишся тут ще на місяць.

- Ого! Чого це він? Тиждень тому, навіть і чути про це не хотів.

- Схоже, передумав..

Я тяжко видихнув та знову натягнув посмішку. Авжеж, я намагався виглядати якомога щирим, але знала б тільки вона, якими мої емоції були насправді..

- У тебе точно усе добре? Ти постійно ніби змінюєшся після розмови з моїми родичами.. Скоро знову скажеш, що я нестерпна та..

Я вкотре глянув на дівчину і вона затихла. Її очі швидко бігали по мені, намагаючись знайти бодай якийсь натяк, чи хоча б щось. Але я навіть і сам не розумів до кінця, чи хочу, аби вона про усе дізналась, чи від цього стане тільки гірше.

- Я хочу морозива, - видав я, зволожуючи свої губи. – Запрошую тебе на прогулянку нічним містом.

- Що? – перепитала вона, здивовано піднявши обидні брови.

- Що що?

- Ти ненавидиш солодке, Дем’яне. Яке морозиво?

- Шоколадне, або фісташкове. Колись у дитинстві його обожнював.

Посмішка на моєму обличчі була не просто натягнутою, а щирою і відображала мою власну несподіваність щодо того, що я роблю у цей момент. Така неочікуваність заворожувала, адже це було вириванням звичних шаблонів та стандартів, які визначали моє життя.

Я розумів, що в цьому моменті, можливо, я відмовляюся від певного контролю і дозволяю собі діяти імпульсивно. Але, може бути, саме це відчуття волі дозволяло мені насолоджуватися кожною миттю.

Такі епізоди життя, коли ми дозволяємо собі бути справжніми, виходячи за межі установлених стереотипів і обмежень, можуть приносити найбільші враження і стати ключем до нових відкриттів. І, можливо, у цей момент я рішив просто бути собою і насолоджуватися кожною прожитою хвилиною, не думаючи про майбутнє.

На вулиці, хоч і було літо, але на вечір гарно холодніло. Можливо, це від моря, а можливо від нещодавнього дощу. Тому я вирішив одягти свої світлі лляні штани та темно синю сорочку з коротким рукавом. Я був впевненим, що саме у цьому образі мені не буде ні спекотно, ні холодно. Я відчував себе вільним від того, що вітер проходить мені скрізь одяг. І до того ж синій улюблений колір дівчини. Можливо, я цим також підкрадусь до її серця ближче?

- Ти готова вже? – запитав я, на мить піднімаючи голову до сходинок, відволіктись від одягання кросівок.

Амелія спустилась на перший поверх у прекрасній молочній сукні, що була по коліна та з оголеними плечима. Ця дівчина не перестає мене дивувати ні на секунду мого нудного життя. Я повільно піднявся, вирівнюючись та не припиняючись дивитися на неї. Вона була занадто красивою для цього світу. А ще вона стала моїм світом.

- Ми сьогодні з тобою на парному? – Лія посміхнулась, кидаючи погляд на мої брюки, кольору її сукні.

- Не думав, що так вгадаю, - я також посміхнувся у відповідь. – Ти чарівна, Ліє.

Її щоки швидко увібрали у себе багряний червоний колір, і навіть макіяж не зміг цього прикрити.

- У тебе гарний колір сорочки, Дем’яне.

Амелія зробила крок до мене та провела рукою по моїм грудям, трішки нахабно посміхаючись.

- Дякую, - я кивнув. – Ходімо вже нарешті.

Ми оперативно подолали відстань до серця міста, яке, здається, тільки зараз ожило. Вдень тут панувала тиша, яка не відрізнялася від інших морських міст. Але зараз це було, наче справжній клуб просто неба. Навколо нас рухалися щасливі люди, ніби трішки танцювали під гучну музику, яка лунала з пляжу.

Повільно виходячи з автомобіля, ми оглядались навколо. Лія, усміхаючись, уважно розглядала кожного навколо, ніби хотіла запам'ятати кожний момент цієї особливої ночі.

- Ти був тут взагалі колись? До мене? – запитала вона, одразу ж як я зупинився біля неї.

- Ні, не був.

- Тоді, Дем’янчику, я покажу тобі, як потрібно відриватись цієї ночі!

Я не встиг навіть розчути останні слова, як вона хутко схопила мене за руку та повела у бік пляжу. Здається, там людей було більше, аніж будь-де зараз.

- Що за вечірка? – запитав я, нахиляючись до вуха білявки, аби вона точно почула.

- Тут таке часто можна зустріти. Майже кожної п’ятниці, якщо не кожного дня, - Лія також нахилилась до мого вуха, піднявшись трішки навшпиньки. – Ти хочеш потанцювати?

- Ні, я хочу морозива, - я посміхнувся й Амелія хутко відповіла взаємно.