21

Дем’ян

Я просто не міг повірити своїм очам, коли побачив, як Амелія вперше узялася за стрілецьку справу. Спочатку вона трималася пістолета невпевнено та нерішуче, проте з кожним наступним вибухом, особливо після того, як я продемонстрував на собі техніку, вона, здавалося, перетворювалася. Вражаючись та зосереджуючись, вона майстерно взялася за керування зброєю, ніби це було її особливим завданням, яке вона виконувала протягом усього життя.

Відчуття неймовірної гордості в мені викликало бажання подарувати їй щось більш складніше та потужніше, аніж звичайний пістолет. Проте я вирішив, що це може зачекати до наступного разу.

Ми відправилися додому лише під вечір, і я помітив, що Лія, попри свої спроби виглядати невтомною, насправді добряче втомилася протягом цілого дня.

- В тебе все добре? – запитав я, виходячи у залу з рушником на вологому волоссі.

- Так, - дівчина посміхнулась мені, відриваючись на мить від свого ноутбука.

- Що ти постійно пишеш? - я підійшов до неї ближче, продовжуючи витирати своє волосся. На диво, Лія зовсім не пручалась, а навпаки, дозволила мені подивитися. - Це що?

- Стаття, - вона обійняла долонями своє обличчя, спираючись на них. – Якщо ти не пам’ятаєш, то я юрист за фахом.

- А яким ділом тут стаття?

- Моя добра знайома відкрила свій власний благодійний проєкт про допомогу жінкам, які зазнають будь-якого роду насильства у свій бік. А мене запросили туди як фахівчиню з юридичних питань. Тому іноді я пишу такі статті, чи беру участь в онлайн-зустрічах.

- Ва-а-у, - протягнув я. – Я… я навіть і подумати не міг, що все так…. Серйозно.

- Чому? Ти гадав, що я на стільки дурна? – вона здивовано та трішки розчаровано глянула мене, піднявши голову.

- Ні, ні, - я заперечно похитав головою. – Ти казала, що ти не хотіла бути юристом, проте певний час приділяєш цьому заняттю.

- Це цікаво часом. А ще це благодійно. Я рада бути корисною та допомагати жінкам.

Я посміхнувся та встав поруч з дівчиною, спираючись ліктями на стіл. Так я можу краще бачити її, а вона мене.

- А ти чому хотів бути поліцейським? – запитала Лія після короткої паузи.

- Не знаю, - підняв погляд у стелю, задумуючись. – Насправді, мабуть, я також хотів бути корисним та допомагати людям. Гадав, що це моє таке невеличке покликання. Я б далі працював, але мене поранили, а потім звільнили..

Поглянувши на неї знову, я відчув, що моя розповідь справді викликала в її очах захоплення. Якби тільки вона знала, наскільки мені приємно бачити, що вона слухає мене так уважно. В її очах світилася цікавість, яка змушувала мене розкритися їй ще більше, розповісти про кожну деталь мого життя, наче це було б новим відкриттям.

- У тебе було поранення? – хвилюючись перепитала.

- Так, - я вирівнявся та трішки підійняв край своєї майки, показуючи невеличкий шрам, що був значно світліший за мій колір шкіри, внизу під ребрами. – Ось. Ніби і не було нічого.

- Боже! Що з тобою сталося тоді?

- Ти так реагуєш, ніби це було вчора, - я засміявся тихо, а потім знову схилився до столу. – Я мав завдання, аби отримати підвищення до лейтенанта. Мені потрібно було зупинити невелику групу людей, які торгували забороненими речовинами. Проте, несподівано один із цієї групи чоловіків, кинувся на мене із ножем. Я не довго проходив реабілітацію, насправді. І я міг би спокійно продовжити працювати у поліції, утім мій шеф так не думав, як і мама.

- Тебе звільнили через те, що ти отримав поранення?

- Мене звільнили, аби я потім колись знову не отримав би поранення. Мій тато певний час також служив, до того, як піти охоронцем до вас. І він також отримав поранення, проте набагато серйозніше, ніж моє. Моя мама дуже хвилювалась, мало не зійшла з розуму, а коли отримав схоже поранення я, то взагалі. Вона хутко подзвонила моєму керівнику, аби той звільнив мене негайно. Просто він був кращим другом мого батька, тому і послухався так швидко.

Я похитав головою, трішки посміхаючись. Мама тоді мені усі нерви з’їла.

- І ти так просто здався? – здивовано підняла брови.

- Для мене завжди робота була на першому місці. Тоді мені запропонували альтернативу, піти до вас, тому я погодився, - знизив плечима, продовжуючи дивитися на Лію.

- Ти сказав, що бути охоронцем усе життя не збираєшся. Тоді ти хочеш повернутись назад до поліції?

- Ні, - твердо відповів я. – Я ще не думав. Але точно не повертатись до поліції. Я пообіцяв мамі, що більше не встану на цю дорогу.

- До речі, - Амелія посміхнулась. Так посміхнулась, немов вже щось задумала. – Я помітила, ти інколи розмовляєш по телефону з якоюсь маленькою дівчинкою. Хто вона?

- Моя племінниця.

- У тебе є брат чи сестра рідні?

- Ні, рідних у мене немає. У мене є двоюрідна сестра Ліза і це її донька, Аліса, - у думках одразу з’явився образ маленької дівчинки без якої я вже і не уявляю своє життя.

- Колись я спіймала себе на думці й гадала, що можливо це твоя донька, - вона уважно глянула у мої очі, спираючись підборіддям собі на долоню, як раніше. Її очі пробіглись по моєму тілу, а потім зупинились на обличчі.

Я перевів дихання. Варто визнати, що від того, як вона дивиться на мене, як уважно вивчає моє тіло – мені стає жарко та інколи я забуваю як це дихати.

- Ти думала, що я одружений? – я ще більш посміхнувся.

- Інколи дитину можна мати й без одруження. Або можливо від колишнього шлюбу.

- Я не був одруженим. І взагалі не мав ніколи серйозних стосунків.

Я опустив погляд на стілець та швидко відвинув його, зайнявши місце за столом. Схоже, цього разу ми знову вирішили все за себе. Можливо, я просто себе накручую у цьому, проте мені здається, Амелія хоче дізнатись більше про мене, як і я про неї. Часом це дивні, типові питання, але ж вони несуть за собою певний сенс. Хіба це не цікаво дізнатись, який її улюблений колір? І чи був у неї колись хом’як?