20

Амелія

Повертаючись додому того вечора, ми обоє, здається, почували той непростий момент зупинки, коли доторкнутися до чогось більш глибокого виявлялося не так просто. Мовчання стало нашим спільним виразом про те, що деякі речі, можливо, краще залишити невимовленими.

У кімнатах своїми дорогами ми продовжили цей вечір. Це було дивно — відчувати, що ми освоїли новий рівень близькості, але водночас стурбовані, чи не втратимо це враження, якщо переступимо якусь невидиму межу.

Дем’ян залишав позитивне враження. В його особі я бачила багато чого цікавого та приємного. Його гумор, світогляд і думки здавалися мені привабливими. З ним було легко, весело, і часом я відчувала, що забуваю про навколишній світ, слухаючи його. Однак, це ще не закоханість. Я не торкнулася цієї теми — ще зарано думати про таке серйозне.

- Добрий ранок, спляча красуня, - з посмішкою пробурмотів Дем’ян. Сьогодні я дійсно була трішки сонько, аніж зазвичай. Адже, проснулась тільки об одинадцятій. Це було щось новеньким для мене тут.

- Привіт, Попелюшка, - я також посміхнулась, проте тепер хлопець закотив очі. – Які плани на день?

- Ну, по-перше, плани у нас готуєш ти, адже зараз робочий час. Проте, якщо ти дозволиш, то я маю одну ідею на сьогодні, - він грайливо підняв одну із брів, відпиваючи каву.

- Ти маєш план тепер?

- Так, хочу дещо тебе навчити.

- І що ж це? – я посміхнулась, спираючись ліктями на стільницю.

- Снідай і одягайся. Скоро все дізнаєшся.

Після того, як Дем’ян сказав мені одягти щось легке та не сукню, я вирішила, що найзручніше та найкомфортніше для такого випадку буде мій улюблений темно-синій спортивний костюм. При цьому він також виглядав стильно та модно, що приємно додавало впевненості.

Здається, я так швидко ще ніколи не одягалась. Відчувалась якась бентежлива напруга, несподіваність, і бажання дізнатися, що чекає мене сьогодні. Тим більше, що Дем’ян залишав усе в суворому секреті, і це робило подію ще цікавішою.

Вийшовши з кімнати, я відчула, як прохолодний липневий вітерець обіймає мене. Погода знову вирішила пожартувати й дарувати свіжість дощового вітру. Але це тільки додавало атмосфері загадковості та романтики.

Очікування наповнювали мене непередбачуваністю, і, кілька митті пізніше, я вже стояла перед Дем’яном, готова вирушити у невідомий світ пригод.

- Готова? – запитав він. Козак був одягнутий у сині джинси та чорну футболку. Насправді йому личив будь-який стиль. Від офіційного до спортивного. І зі своїми татуюваннями, він здавався ще більш привабливим.

- Так, - з посмішкою відповіла я. – То куди ми їдемо?

- Побачиш, - так само сказав він, відкриваючи мені двері.

Дорога пролетіла невідчутно швидко, і ми швидко вирушили до темної будівлі з тонованими вікнами. Припаркувавши авто, Дем’ян відчинив дверцята для мене, і в той же момент я помітила його нахабну посмішку. Він виглядав так, наче знає щось особливе, і це тільки підсилювало мою цікавість.

Підійшовши ближче, Дем’ян відрив мені двері і, усміхнувшись, подав свою долоню. Здається, в порівнянні з моєю рукою, його долоня була досить великою. Я взяла його руку, і вона міцно обхопила мою, немов твердження його впевненості та готовності бути провідником у цьому пригодницькому вечорі.

- Де ми? – вкотре запитала я, оглядаючи усе навколо.

- Приїхав показати тобі дещо зі свого життя.

- Ти мене ще більше зацікавив, Дем’яне, - я посміхнулась, уважно дивлячись у його очі, які весь час дивились лише на мене.

- Сподіваюсь, тобі сподобається.

Він тримав мою руку, і було таке відчуття, що він не хоче відпускати її, ні на хвилину. Його дотики були впевненими, майстерно відтворюючи відчуття безпеки та тепла. Але водночас він демонстрував, що втрачає виграш у цій грі, немов єдиною, кому він хотів та програвав – була я.

Долоня Дем'яна, що тримала мою, випромінювала тепло, яке переповнювало мене комфортом. Я задумалася, чи таке саме гаряче його тіло, як його рука, і чи можливо ця сповнена тепла енергія відображалася на всьому його організмі.

Дем’ян відчинив двері, і ми потрапили у величезний магазин зі зброєю. Це вражало, але не на жарт. Проте Дем’ян просто посміхнувся та повів мене далі, довгою залою. Часом мої очі літали в різні сторони, але я старалася концентруватися на тому, що нас оточувало.

Тепер, вже в іншому приміщенні, що нагадувало тир, звучав глухий звук ударів у мішені та аромат пороху для стрільби. Я відчула адреналін, коли Дем’ян зупинився перед однією стійкою з мішеней та взяв зброю.

- Сьогодні я буду вчити тебе стріляти, - він ще більше посміхнувся та покрутив у руці пістолет.

- Що? – здивовано вигукнула я.

- Вчора я помітив твою цікавість, тому просто хочу показати тобі, як воно працює. А ще подивитись на твої вміння.

Дем’ян поклав пістолет на стільницю та взяв величезні навушники, а потім підійшов до мене.

- Чи ти не хочеш? – він здивовано глянув на мене, трішки нахиливши голову убік.

- Я не проти.

Я знову посміхнулась, відчуваючи, що сьогоднішній день я запам’ятаю надовго. Я зробила крок до Дем’яна, відчуваючи його уважний погляд на собі. Він взяв навушники та надів їх мені на голову, обережно поправивши неслухняне волосся. Я подякувала йому поглядом, не втрачаючи посмішки на губах.

Підходячи до стільниці, я помітила, що Дем’ян також приготував для себе навушники та окуляри. Він залишався уважним глядачем, його погляд був повний захоплення, коли я одягала окуляри. Схоже, він насолоджувався кожним моїм рухом, що додавало атмосфері спільної розваги особливого шарму.

- Готова? – хоч це і було складно, чути усе, що він говорить, але я намагалась. Дем’ян подав мені пістолет та запросив на спеціальне місце за стійкою. Насправді я хвилювалась, утім мені було дуже цікаво. – Головна помилка новачків, що вони не відчувають зброю. Гадають, що якщо робити так, як у фільмах, то це буде правильно. Але ні.