19

Дем’ян

Я зупинив авто напроти величезного палацу. Серйозно, цей будинок був настільки схожий на ті старовинні палаци, у яких з давніх-давен жили та мешкали надзвичайно багаті люди. Це був для мене перший візит у цей маєток. Зазвичай я бував лише у тому, що знаходився в столиці, але в порівнянні з цим палацом він був у десятки разів менший. Обличчям в обличчя з розкішшю і величчю, яке сяяло на фасаді, він створював враження надзвичайної історії.

- Добрий вечір! Можна ваше запрошення? – сказав один з охоронців, що стояли на вході у будинок.

- Так, авжеж, - я стояв позаду Амелії, тому не міг, на жаль, бачити її обличчя. Вона швидко дістала зі своєї маленької сумочки невеличкий конвертик та простягнула його чоловіку.

- Раді вас вітати, проходьте.

Лія ледь помітно кивнула та швидко пройшла, але несподівано, коли я пішов за дівчиною, мене раптом зупинили.

- Агов, запрошення, - нахабно посміхнувся охоронець.

- Я її охоронець.

- І що? Запрошення є – проходь, ні, то вали! – сказав інший хлопець у костюмі. Вони переглянулись між собою, сміючись.

- Ще раз повторю. Я охоронець Амелії Федоренко. – спокійно відповів я. Утім, авжеж, я вже був роздратований.

- У тебе ще й пушка. Ти геть поїхав..

- Хлопці, - з дверей донісся чоловічий голос, змушуючи мене підняти голову до нього. – Пропустіть його. Я знаю його. Він дійсно охоронець Амелії Федоренко, а ще того старого юриста.

Чоловіки дивно закотили очі, але нічого не сказали. Я швидко увійшов у приміщення і потиснув руку знайомому. Це був Роман, один із тілоохоронців батька Анни. Наші зустрічі з ним стали вже звичною річчю, особливо тоді, коли наші шефи мали бажання випити щось за межами звичайних місць.

- Радий бачити тебе, - я справді був не проти його зустріти. Він єдиний нормальний, серед усіх інших дурнів.

- І я тебе, Дем’яне. Утім, я зроблю вигляд, що не помітив у тебе пістолета. Але май на увазі, щось станеться, будеш винен ти.

Роман також посміхнувся своєю білосніжною посмішкою та декілька разів постукав мені по плечу. Я з вдячністю кивнув та пішов слідом за Амелією, що зачекалась мене біля стіни.

- Щось сталось? – запитала вона, здивовано подивившись на мене.

- Ні, просто деякі охоронці полюбляють влаштувати своє шоу, - я натягнув посмішку та підштовхнув дівчину, аби йшла до величезної зали, звідки вже доносилися гучні тости та інші промови гостей. – Лія, я буду неподалік. Якщо тобі потрібна буде моя допомога, чи будь-що інше, просто натисни на відповідну клавішу у вашому додатку. Сподіваюсь, ти пам’ятаєш як ним користуватись.

- Так, не хвилюйся.

Більше вона нічого не сказала, а просто розчинилась у натовпі. Немов би її і не було. Проте запах її парфуму свідчив, що вона, все ж таки, десь поруч.

Я швидко одягнув собі на вухо спеціальний навушник, аби, якщо не побачу повідомлення на годиннику, що Лія мене кличе, то почую спеціальний сигнал у вусі.

Насправді людей було дуже багато. Усі були вдягнуті в костюми, смокінги та красиві вечірні сукні. Я навіть помітив, що на заході були не тільки друзі Анни, але і набагато старші за неї люди. Схоже, Борис Сергійович дійсно запарився над організацією свята для донечки. Хоча, її я досі ще ніде не побачив.

Перебираючи поглядом розкішний інтер'єр палацу, я намагався впізнати обличчя серед гостей. Важко було знову знайти Лію у цьому таємничому морі гарних одеж. Утім, так чи інакше, я вирішив податися глибше в натовп та вирушити на пошуки Амелії. Хоча за її парфумом, який так і залишався в повітрі, можна було вгадати її перебування десь поблизу.

- Привіт. Не думала тебе тут побачити, - мою увагу привернув вже знайомий жіночий голос. Я зупинився та оглянувся. – Привітик.

- Приві-іт, - трішки знервовано протягнув я. Авжеж, це була Анна. Не то, що я хвилювався через її присутність, чи щось на кшталт цього, ні. Я не думав, що вона заговорить до мене після тієї вечірки, адже ми не на гарній ноті попрощалися. – Вітаю тебе з днем народження. Рости здорова на радість батькам.

Я посміхнувся і вона зробила так само.

- Дякую, Дем’яне, - біля дівчини зупинився хлопчина, що тримав тацю з шампанським, і брюнетка, не думаючи, взяла один з келехів. – Чесно, не думала, що ти сьогодні тут будеш.

- Чому?

- Гадала, ти швидко здасися бути охоронцем для Федоренко. Утім, ти схоже, все ще вірний їй, - вона з якимось сумом посміхнулась та зробила декілька ковтків свого напою.

- Так, - коротко відповів я. Авжеж, я вірний Амелії. І здається, в усіх сенсах вже. – У вас гарний будинок.

- Ох, дякую. Проте це не будинок. Це наша сімейна галерея.

- Пробач, не знав, - я натягнуто посміхнувся та оглянувся. Лії дійсно ніде не було видно. Прокляття. – Ти часом Амелію не бачила?

- Так, вона була поруч з Лаурою у тій крайній залі. До речі, поруч з Антоном. Ти ніби вже знаєш, хто це.

Після цих слів я одразу ж кинувся в крайню залу, як і сказала Анна. Я просто-таки розпихував людей, аби швидше дістатися. Однак, коли я прийшов, білявки ніде не було. Проте, я виявив її подругу.

Рудоволоса стояла в куточку кімнати, тримаючи в руках келих шампанського. Вона виглядала трішки здивовано, коли я підійшов, але швидко впізнала мене.

- Дем'ян, чи не так? - вона посміхнулась, демонструючи при цьому свою явно вивчену увесь вечір улюблену посмішку.

- Так, а ви Лаура? – нервово перепитав я, на що вона просто схвально кивнула. – Радий бачити вас.

- У тебе щось трапилось?

- Я загубив Амелію з поля зору. Анна казала, що бачила вас востаннє з нею.

- Ох, Амелія пішла до вбиральні. Не хвилюйся, вона зараз повернеться до мене. Ми не дуже хочемо тут бути, - вона дивно кривилась. Закотивши очі. – У тебе точно нічого не сталось?

- Тут Антон, так? – вона ледь помітно кивнула. – Хто він такий, якщо не секрет? Я бачив, вони не товаришують, якщо це можна так сказати.