18

Дем’ян

- Привіт, - майже пошепки сказала Амелія, виходячи з будинку на задній двір.

- Добрий ранок, - я ледь помітно кивнув головою та продовжив бити у грушу, яку встиг придбати тиждень тому.

Минув майже місяць з того моменту, як у мене в серці почало жити кохання. Весь цей час я старанно прагнув залишатися звичайним охоронцем для Лії. Наші розмови рідко торкалися особистих тем, і ми майже не спілкувались. Авжеж, вона встигла це помітити, і хоча обурень чи питань відносно цього не було, здавалося, її це ані трохи не хвилювало. Мабуть, вона вирішила, що мені байдуже, як колись... Але мені, бляха, не байдуже! Мені до біса боляче та важко бути так далеко від неї, коли в серці вирує вогонь почуттів.

Більшість часу Лія проводила у власній кімнаті, займаючись чимось своїм. Я навіть не знав, що вона там робить. Моє зацікавлення зосередилося на боксерській груші та гантелях, які я придбав сподіваючись, що фізична активність допоможе мені витіснити її з моєї голови. Однак, на щастя, чи навпаки, це не виходило… Ніяк.

- Я чула, що ти сьогодні прокинувся раніше, - я зупинив свою руку у повітрі та глянув на неї. Вона була такою прекрасною у цьому білому атласному халатику. – У тебе щось трапилось?

- Ні, - збрехав я. Але, що я міг сказати? Що я взагалі майже не сплю цілими ночами через неї? Вона навіть у снах мені являється. Авжеж, я міг би радіти, що хоча б там можу доторкнутися до неї. Утім, мене це взагалі не тішило.

- Гара-а-азд. – протягнула вона, прискіпливо дивлячись на мене. А потім розвернулась до моря та поправила своє волосся. – Я розумію, що останнім часом ти взагалі став сам не свій, і можливо, я навіть знову дістаю тебе своїми питаннями, чи банальним спілкуванням. А можливо, ти взагалі вкотре мене ненавидиш..

- Це не так, - єдине, що я зміг сказати.

- Тоді, що так? Де подівся той Дем’ян, який був щирим та відкритим зі мною?

Лія знов повернулась до мене, швидко знайшовши мої очі. Вона просто стояла та дивилась на мене так, немов я зрадив її. Хоча, напевно, воно так і було.

- Я тут не для цього, - дівчина трішки припідняла свою голову, показуючи свою гордість. – Якщо ти пам’ятаєш, коли приїздив тато, я ходила снідати з ним. Так ось, я хотіла тебе попередити вчора, проте ти весь час був у себе в кімнаті, а потім пішов на пляж. Я тебе не звинувачую у чомусь, ти маєш на це право, особливо у свій вихідний. Авжеж..

Вона видихнула, тяжко.

- Але я хотіла тебе попередити й позавчора, і декілька днів тому, навіть тижнів. Однак, ти ніби був зі мною поруч, але взагалі нічого не чув і не бачив, - Лія сумно посміхнулась, ніби щось згадала. А потім продовжила: - Завтра день народження в Анни. Якщо ти пам’ятаєш, хто це. Хоча, брюнеток ти завжди запам’ятаєш.

Я мовчав. Я просто стояв та мовчав, слухаючи білявку. Я справді почувався тим самим маленьким хлопчиком, якого відчитує мама за якийсь поганий вчинок.

- Тато дуже просив, аби я пішла на це свято, навіть попри вчинки Анни. Її батько близький товариш мого батька. Тому, вибору у мене немає. Як і немає його у тебе, адже ти все одно підеш на цю вечірку, якщо вона авжеж буде такою.

- Добре.

- Добре? – перепитала вона, знову подивившись на мене. – Просто добре?

- Завтра, як і сьогодні, і всі наступні дні до суботи у мене робочі. Тому дякую, що ви попередили мене. І авжеж, можете не хвилюватися, я буду поруч увесь вечір, як охоронець.

Я навіть не знаю, чому знову перейшов на «Ви». Можливо, це рішення випливає з бажання встановити деяку дистанцію, заховати ті емоції, які я відчуваю. Або можливо, це спроба створити щось, що було раніше, що було більш комфортним і безпечним для нас обох. Проте здається… так буде краще.

- Дякую, Дем’яне Владиславовичу. Сподіваюсь не дуже обтяжу вас та вашу кропітку працю.

Амелія ніби кинула у мене ці слова, боляче дряпаючи моє серце, та зникла. І, як не дивно, більше, за цей день, я з нею не зустрічався та не перетинався. Хоч це й дивно, живучи в одному будинку, під одним дахом. Утім, нам дійсно вдавалось це робити.

Я опустив погляд на свій годинник, який поки що спокійно відпочивав на ліжку, і знову цифри вражали своєю спільністю - 18:18. Згадка про те, що моя племінниця часто вирішує гадати на однакових цифрах, промайнула в голові, але на цей раз я вирішив залишити магію її світу та просто продовжив зав'язувати краватку. Все ж таки, у мене ще досі робочий час і я маю бути одягнутим відповідно до свого статусу охоронця.

Неодноразово мені доводилося брати участь у святкуваннях в компанії батька Анни, і, здавалося, я вже добре знаю його, але не знав, що ця дівчина його донька. Ігнатович часто любив приїздити на його корпоративи, чи просто до нього до додому. Але не завжди закінчувалось усе, як хотілось. Його охоронці неодмінно намагалися визначити своє становище, удаючи ролі власників, а не простих слуг Бориса Сергійовича. І, звісно, на таких заходах частенько виникали непорозуміння та неприємності, які не обходили й мене та моїх колег.

Я вміло зав'язав краватку, вдавшися навіть до запонок, які вдалося застібнути самостійно. Так, це було трішки складніше, але просити Лію допомогти було б набагато важче. Тільки зараз я зрозумів, якими інтимними та особливим були ті моменти.. Утім, нехай! Я швидко одягнув спеціальні чорні підтяжки з відділенням для пістолета, а потім і сам піджак. Хоча я сподіваюся, що мені не доведеться використовувати зброю, проте на святкуваннях із такими охоронцями ніколи не знаєш, що може трапитися.

Я подивився на себе в дзеркало та декілька разів бризнувся своїм улюбленим парфумом, а потім поправив неслухняне волосся. Я завжди уникаю "зализування" за допомогою лаку чи гелю, тому просто струсив його для більш охайного вигляду. Однак доглядати за своєю не надто густою бородою мені дуже любилося, і я навіть мав спеціальний гребінець для цього.

- Ми можемо їхати? – запитав я.