17

Дем’ян

Ми вже були в дорозі до ресторану, де мав відбутися сніданок Амелії з батьком та Оленою. Сьогодні було паскудно, і здається, вчорашня злива все ще відбивалася на настроях. Небо було настільки сірим, що здавалося, начебто воно просто в пилюці. Проте дощу не було, і це вже можна було вважати успіхом.

За сьогоднішнім ранком ні я, ні Лія не вимовили жодного слова. Точніше, ми лише перекинулися короткими «Привіт». Нам здавалося, ніби ми боялися порушити цю тишу, що іноді стає надзвичайно навіть пригнічуючою та ніяковою. Проте згадки про вчорашній вечір не відпускали, тримаючи мене в певній напрузі та невизначеності.

Нарешті ми під’їхали до закладу. Я мовчки вийшов з машини, обійшовши її, та подав руку Амелії. Вона ніяково посміхнулась і ледь помітно кивнула. Я зробив це ж саме.

Єдине, що справді радувало мене в сьогоднішній погоді – не було спекотно. Я міг спокійно висидіти у своєму чорному костюмі. Хоч, моя нова шефиня і дозволила мені одягатись не по дрескоду, я все одно не міг його порушити при Ігнатовичу. Він ненавидів мої татуювання, тому мені знадобилась їх добряче замаскувати під чорною сорочкою, як я це завжди робив. Хоч деякі малюнки все одно було видно.

Амелія крокувала попереду, її довге світле волосся ледь доторкалось до її рівної спини. Спроби утримати погляд від неї виявилися марною боротьбою. Кожна з моїх зусиль не була достатньо сильною, щоб протистояти бажанню втягнутися в її привабливість.

Її аромат парфумів, що змішувався з натуральним запахом тіла, непомітно окутував мене, навіть на відстані двох метрів між нами. Кожен мій подих наповнювався цим чарівним ароматом, а серце билося так, наче воно вже вирішило зірватися з грудей, і тільки воно знало, куди саме прагнуло.

Намагаючись сховатися від власних думок, я все ж зрозумів, що навіть якби я намагався втекти від цієї привабливої магії, вона б не піддалася.

- Добрий ранок. Як і обіцяв, - я натягнув посмішку, звертаючись до Максима Ігнатовича. Чоловік піднявся, поправляючи свій сірий піджак, а потім подав мені руку у знак вітання.

- Дякую, Дем’яне. Ти ніколи мене не підводиш, - він посміхнувся. – Привіт, доню.

- Привіт, тато. І тобі привіт, Олено, - проте жінка так і не відповіла. Вона театрально надула губи та відвернулась до вікна. Я похитав головою.

- Я не буду заважати вам. Бачив там Захар за стійкою сидить. Тому, якщо будуть питання, чи потрібна буде допомога, звертайтесь.

Я вкотре просто кивнув та направився до барної стійки. Товариш, помітивши мене, піднявся та здивовано посміхнувся.

- Дем’яне, кого я бачу, старий? – голосно говорив блондин.

- Привіт. Радий бачити тебе, - я поклав свою долоню йому на плече, вітаючись.

- Кого, але тебе я здивований тут бачити, - він виглянув за мою спину, явно дивлячись, чи є Амелія біля батька, а потім ще більше посміхнувся. – Ну, питань більше немає.

Я закотив очі, обійшов хлопця та сів так, аби бачити Лію. Хоча це було складно, адже спина Ігнатовича добряче закривала її.

- Що розповідай давай, як тобі живеться з Федоренко? Бачу, живий і вже добре, - сказав Захар, сміючись своїм дивним сміхом.

- А хіба мало бути інакше?

- Ну не знаю, - він скривився та глянув через своє плече. – Ви ж ненавидите одне одного. А тут минув вже майже місяць. Дивно бачити, що все добре і ти навіть не злий.

- Ми намагаємось не сваритись, - пробубнів я.

- Хах! Миритесь гарно?

Я повернув обличчя, зустрічаючи сірі очі хлопця. Я постійно відчував певний неприємний наліт від його присутності. Він завжди був таким противним, завжди ліз не у свої справи, а його жарти були настільки дурними та нерозумними, ніби в його голові було місце лише для тем, пов'язаних з ліжком та дівчатами. Це заважало спілкуватися з ним, а його поведінка часто тягнула на себе увагу, якої він, здається, намагався досягти.

- Я жартую, боже! – протягнув він, хмикаючи. – Хоча, я був би не проти такого бонусу.

- Тобі немає більше про що поговорити? У тебе завжди у думках лише, як переспати з Амелією?

- Та ні, - він знизив плечима. - Але вона з тих, з ким я хотів би це зробити завжди.

- Ти пам’ятаєш, хто я такий? – зараз мій голос звучав зовсім не дружнім, порівняно з тим, яким він був всього кілька хвилин тому. Я кипів, але сам не розумів, чому саме я кипів. Можливо, мене так сильно ображали слова Захара про Лію, або можливо, я просто згорав від того, що хтось може думати про неї так. Мріяти про неї, бажати її. Бути з нею.

- Ти чого, Дем’яне? Хіба це не нормально, що я хочу Амелію? Я чоловік, вона жінка. Дуже сексуальна жінка. Це життя.

- Ти хочеш продовжити говорити про це? Ти серйозно? – я звів брови між собою, пильно стежачи за хлопцем. Він нахабно посміхався мені в обличчя. Я навіть просто міг прочитати його думки, де він вже переспав з нею. Але цього ніколи не станеться!

- У неї до біса смачна попа. Ти бачив ці ноги? Ці груди? Мм, - простогнав. Захар дійсно знущається з мене? – Я хочу цю дівчину. Дуже.

Я різко піднявся зі свого стільця та одразу ж опинився навпроти Захара, притискаючи його до барної стійки. Мої пальці міцно стискали комірці його білої сорочки, натягуючи їх в мій бік. Хлопець злякався. Я дійсно бачив його переляканий вираз обличчя. Проте ця посмішка, ця клята посмішка не сповзала з його лиця.

- Тобі пощастило, що ми тут не одні, Захарчику, - крізь зуби сказав я. – Тобі до біса пощастило.

- Ти чого, старий? – він продовжував посміхатися, а я продовжував притискати його до стійки, тягнучи його сорочку на себе. У нього залишиться добрячий слід на шиї. – Багато думаєш про себе. Охоронець Амельки.

- Агов, хлопці! Ви, що тут влаштували? – я не повертав голову, лише краєм бачив, що Максим Ігнатович та Амелія вже стояли поруч з нами. – Ви чого?

- Профілактична бесіда була, - я продовжував дивитися у вічі Захара. Якби не Федоренки, його личко добряче б постраждало. – Вже закінчуємо. Так, Захаре?