12

Амелія

Це дивно. Подібного роду спонтанність – це не щось, що я зазвичай роблю. Як я наважилася на такий крок, навіть мене здивувало. Але, здається, Дем'ян був у такому ж стані шоку, як і я, можливо, навіть більше. Його вираз обличчя, коли я впала в його обійми, говорив сам за себе – це був змішаний коктейль здивування та чогось ще, незрозумілого для мене. Деякий час, він просто стояв, ніби вкопаний. Проте, клянуся! Я відчувала як його пульс чи, то зник взагалі, чи був на стільки швидкий, що я не в силах була його відчувати. Але потім, Козак обережно підняв свою руку та погладив мене по моєму волоссі, а іншою – обійняв мене взаємно.

Відчуття безпеки, яке мене охопило, було неперевершеним. Я ніколи раніше не відчувала чогось подібного. Мабуть, найближче до цього були обійми батька, коли я була ще зовсім малою дівчинкою. Тоді він здавався мені міцною та надійною опорою, що завжди захистить мене від будь-яких негараздів. Авжеж, я думаю і зараз так само, проте усе змінилось..

Дорослі не завжди можуть бути тими, ким здаються, на перший погляд. Вони також супротивляться власним проблемам та боротьбі. Це була важка істина для мене, особливо після втрати мами, коли я була такою маленькою. Якось навіть здається, що тоді я вже втратила свою дитячу уяву і відчула на собі вагу дорослого світу.

На деякий час тато зовсім забув про свою дванадцятирічну доньку, присвячуючи себе молодій жінці, яка молодша за нього на двадцять чотири роки! Він, п’ятидесятирічний чоловік, знайшов та одружився з двадцяти шестирічною дівчиною! Одразу ж після смерті своєї коханої… Як взагалі так могло статися? Але.. нехай. Колись він порозумнішає. І зрозуміє усе, що накоїв.

- Ліє, ми ще довго будемо стояти, обіймаючись? – запитав Дем’ян. Його голос немов дістав мене зі свого уявного світу, який кипів від усіх моїх думок. То був ніби вулкан у полум'ї, що скоро вибухне.

- Пробач, пробач… - я швидко відпустила хлопця та відійшла на невеличку відстань від нього. – Я задумалась просто..

Я знервовано та сором’язливо посміхнулась, поправляючи своє неслухняне нічне волосся. На мені дійсно було якесь прокляття, адже саме уночі моє волосся сходило з розуму.

- Все добре, - Дем’ян взаємно посміхнувся, кивнувши один раз. – Про що ж ти таке цікаве задумалась, що ми простояли майже, - його погляд швидко знайшов свій годинник на лівій руці. – Майже цілих чотирнадцять хвилин.

Мої очі мало на лоба не налізли. Чому він не сказав раніше?

- Пробач, ти міг сказати раніше, що почуваєш себе некомфортно, - сказала я, намагаючись не зустрічатись поглядом з хлопцем.

- Я геть не про це, Амелія, - він заперечно похитав головою, трохи роздратовано похмурившись. – Я дійсно переймаюсь за тебе. Ти сама не своя сьогодні. Останні дві години так точно. Я почув, що ти сварилась з батьком ще раніше. Проте я навіть уявити не міг, що ти… Що тебе так стурбує це.

- Я, - я тяжко видихнула, набираючись новими силами. Чи варто йому розповідати, чому я посварилась з батьком? Чи все ж таки, ми ще не такі близькі?

- Ліє, - хлопець зробив крок назустріч, знайшовши мій загублений погляд. – Я твій охоронець, і навіть від твоїх думок, що справді з’їдають тебе, мушу тебе оберігати.

- Це твоя робота?

- Бажання, - швидко відповів. – У моєму договорі не йдеться умова стосовно твоїх думок. Чи сварок з кимось. Хіба, якщо вони будуть загрожувати твоїй безпеці. А, якщо ти не знала, то якраз таки твої думки та сварки з батьком загрожують безпеці твоєї психіки.

Він, жартуючи, посміхнувся і вмить вирівнявся, немов солдат на ранковій розминці.

- Тато дізнався, що Антон все ще в цьому містечку, і він думає, що я вкотре зв’яжусь із ним. Він довго згадував мені усі мої старі випадки, коли ми були разом. А ще сказав, що його дорога та кохана Оленка хоче приїхати на декілька днів сюди. Уявляєш? – голосно закричала я. – Вона ненавидить це місто та цей будинок! Для неї море – це лише там, де дорогі курорти, пальми та дерев’яні будиночки, що омиваються блакитними хвилями!

- Ти не хочеш, аби Олена приїжджала сюди?

- Авжеж, ні! – знову крикнула я. – Цей будинок був мами. Це єдине, що повністю заповнений нею, все ще. Олена ніколи тут не була! Я не дозволяла цьому, і тато також підтримував мене. Однак, старий зовсім з’їхав з розуму!

- Але чого він це вирішив зробити?

- Я не знаю, - вкотре тяжко видихнула, переводячи дихання. Плакати вже не хотілось, лише злість. – Він ніби хоче помститися мені за щось.

- А є за що? – обережно запитав Дем’ян, шукаючи усе в моїх очах.

- Отримавши диплом, я заявила, що ніколи не бажаю працювати у його фірмі. Бути адвокатом – це не те, чого я хочу у своєму житті. Раніше я гадала, що отримаю диплома юриста, і тато відчепиться від мене, дозволяючи мені нарешті стати тією, ким хочу бути з дитинства. І він навіть обіцяв мені, що так і буде. Утім, нове кохання повністю затьмарило його, і тепер він думає зовсім по-іншому. Останні роки, тільки Олена керує ним. І це жахливо.

- Я помітив це, - крізь зуби промовив Козак. – Вона ще та стерва.

Я посміхнулась.

- Навіть не уявляєш, яка вона стерва! – підтвердила я.

- Гара-азд, - протягнув Дем’ян, протираючи своє каштанове волосся. – То, ем.. Ким ти хочеш стати, якщо не секрет? Ну, точніше.. З чим хочеш пов’язати своє життя? Не знаю, як вірно сказати.

- Кондитером, - з упевненістю відповіла. Дем’ян виглядав на стільки смішно. Він немов нервувався, та ще більше здивувався, коли почув мою відповідь. Його очі були більшими, аніж будь-що в цьому світі. Здається, він хотів, чи був впевнений у тому, що почує геть інше.

- Що, пробач?

- Я хочу стати кондитером та відкрити свою власну кондитерську, - повторила я.

- Ох, ти приколюєшся, так? – він нервово посміявся, але вмить перестав, коли зустрівся з моїм обуреним обличчям. – Ти не жартуєш?

- Дем’яне, ти дурень? Як мої мрії можуть бути жартами? Після усього того, що я вже розповіла тобі?