11

Дем’ян

- Дем’яне, я така рада тебе бачити! – радісно закричала Аліса, вихвативши у моєї мами телефон.

- Привіт, мала. Не знав, що ти сьогодні у бабусі, - я посміхнувся, махаючи рукою екрана, точніше племінниці. Дівчинка також розтанула в посмішці, відповідаючи мені взаємністю.

- Так, бабуся Іра вирішила, що ми давно не були у гостях бабусі Єви. Тому сьогодні я тут.

- Ого, зрозумів, - я ще більше посміхнувся, дивлячись в екран свого смартфона. Здається, коли з’являється ця мала, на моєму лиці завжди посмішка. І так дійсно було завжди. Вже майже сім років. – Як твої справи?

- Все добре, - проскиглила дівчинка. – Але я думала, що ти будеш у мами, тут.

- Ох, маленька, я на роботі і навіть не в тому місті, де зараз ти, твоя мама, моя мама і тітка.

- А де ти?

- Працюю охоронцем для однієї гарної дівчини, - я посміхнувся, оглядаючи кімнату. Добре, що Амелія вже давно була у своїй кімнаті. Тим паче година вже за одинадцяту. – А ти чого не спиш, взагалі-то? – дійшло нарешті.

- Я ж тобі кажу, бабуся Іра вирішила, що ми давно не були у гостях бабусі Єви, у твоєї мами. Тому сьогодні я тут буду ночувати, поки вони все ще п’ють каву на кухні, - швидко протараторила мала. – А чого я маю спати зараз, якщо я знала, що ти будеш телефонувати Єві?! Ти ж вранці, в обід працюєш!

- Ти так сильно хотіла поговорити зі мною? – здивовано сказав я, широко відкривши очі.

- Взагалі-то так! – крикнула мала і надула губи. Актриса маленька.

- Тато, ну скільки можна? – в кімнаті почувся ще один жіночий голос, Амелії. Я швидко повернув голову на голос, проте білявка випередила мене та хутко вибігла на вуличну терасу, де відкривався вид на нічне небо та бурхливе море. Схоже, вона знову свариться з батьком.

- Алісо, маленька, я маю біти працювати, гаразд? – сказав я, повернувшись до телефону.

- Так пізно? – закричала дівчинка.

- Мушу йти. Але я обіцяю тобі, що ще раз тобі зателефоную, коли буду вихідний, окей?

- Добре, - засмучено відповіла Аліса.

Поки я прощавався з племінницею, вислуховуючи безліч побажань та обіцянок веселих пригод на наступні дні, які майже нічим не відрізнялися від тих, що можна було почути у дитячих мультфільмах, несамовито кидаючись конфетті та посмішками, я швидко пішов в пошуках Амелії. Хоча я звісно не психолог, але вона виглядала, як хтось, хто дійсно має поважну причину для суму. Дуже поважну. Авжеж, кожна її сварка з батьком – це постійний сум для неї, чи привід нової істерики. І я міг би не вмішуватися у цей черговий хаос, утім.. чомусь я вже стояв тут, на терасі, позаду білявки.

Амелія сиділа на дерев'яних сходах, що спускалися вниз по схилу, у напрямку до берега моря. Обійнявши себе руками, вона схилила голову на коліна. Я рушив у її напрямку, крокуючи повільно, намагаючись не налякати чи не порушити її майбутні роздуми. Проте, неминучий шум деревини під моїми ногами привернув її увагу.

Я зробив ще один крок до неї і побачив, як вона різко підняла голову, витираючи обличчя від сліз рукою. В той момент в її очах тліла суміш болю, образи та невизначеної тривоги. Моя душа затяглася від співчуття, і я вирішив бути тут для неї..

- Ліє, - тихим голосом сказав я, сідаючи поруч з дівчиною. – Що сталось?

Вона мовчки перевила сумний погляд на мене, проте я також бачив певний страх у її очах. Ніби вона не вірила, що я тут.

- Ти вкотре подумаєш, що я нестерпна та балувана донька, - так само, тихо, відповіла дівчина.

- Але чомусь я зараз тут, - я повільно повернув голову, аби подивитись у її очі, однак вона відвернулась. А я перевів погляд на шумне море, що немов плакало разом з Амелією. – Знаєш, певною мірою я тебе розумію..

Хоч я і бачив обличчя дівчини, проте запевняю, що вона здивувалась.

- Я також часто сварився зі своїм батьком, коли він був ще живим, - продовжив я. – Іноді це були дуже дурні сварки на тему оцінок, чи моєї поведінки у школі. А іноді це були сварки через наші різні світогляди. Він не хотів, аби я йшов за його кроками, так би мовити. Не хотів, щоб я йшов вчитися на поліцейського, не хотів, аби я став ним. У нього були інші плани на мене, які я зовсім не підтримував.

- Ти колишній поліцейський? – з цікавістю запитала білявка, намагаючись звучати впевненіше. Проте її тремтячий голос показував її справжню.

- Так, мене звільнили, - з посмішкою сказав я, а потім похитав головою. – Але я не про це зараз. Я про те, що це нормально сваритися з рідними, адже ми усі різні.

- Усі справді гадають, що я балувана та знахабніла донька багатого татуся, якій усе дозволено. Усі звикли бачити лише те, що хочуть бачити. Навіть ти такий самий, - вона різко повернула голову до мене, кидаючи в мене свій вбивчий погляд. – Що змінилось у твоїй голові, що зараз ти намагаєшся підтримати мене? Чому ти такий інакший ці дні?

І я дійсно не знав відповіді на усі її питання. Я намагався, дійсно намагався знайти відповідь на них. Кожного дня намагався. Проте їх немає. Здається, немов її слова, ті її слова, коли ми сварились дійсно зачепили мене. Тоді, таке враження, немов я побачив її справжню. Ту дівчину, якій якоюсь мірою байдуже на усі балачки про неї. Її друзі зовсім не друзі, а люди, яким вигідно з нею товаришувати. Її батько вимагає від доньки більше, аніж дає. В його уяві вона ще досі маленька дівчинка, яка обіймає його, доказуючи свою любов. Але дівчинка виросла. У дівчинки свої проблеми, своє життя, свої мрії, цілі. Утім, він цього не хоче бачити. Як можливо і не хотів бачити і я.

- Дем’яне, - Амелія знову нагадала про свої питання, а я все ще не міг нічого сказати. – Ти ніби знущаєшся з мене своєю тишею.

Вона похитала головою, нервово сміючись.

- Я знаю, що ти досі такої ж думки про мене, як раніше. Я нестерпна, я розпещена, - дівчина перевела дихання, та продовжила: - Для вас усіх я така. Але у мене є свої мрії, своє бачення усього того, що навколо мене. Я знаю, що я геть інакша. Що я вмію любити, зі мною може бути цікаво, я вмію веселитися та підтримувати людей. Так, можливо іноді я не занадто щира, але я така, яка я є. Я маю тепле та добре серце, я знаю це! Мене зовсім не хвилюють ваші слова, які тільки ламають мене та постійно лізуть в голову. Якщо я для вас погана, отже ви не заслуговуєте мене справжню.