10

Дем’ян

- Ліє, це не надто гарна ідея: кидати вас у море, - обурився я, дивлячись у бік підлітків, що кидали одне одного через плече.

- Але це весело! – дівчина штовхнула мене, привертаючи увагу до себе. – Хіба ти ніколи так не бавився у дитинстві?

- Так, але зараз нам більше за двадцять, а мені навіть за двадцять п’ять!

- Ти вкотре підтвердив мої слова, що ти вже старий.

Я повернув голову до білявки, що переможено посміхалась, махаючи руками у морі біля свого тіла. Вона немов робила усі ці хвилі у морі. Ми стояли трохи більше, аніж по пояс у воді, тому я бачив як водяні діаманти сяяли на її тілі, а сонце знаходило себе у них. У цій безмежності блакитної води та променях сонця, вона здавалась русалкою, таємничою русалкою, що манила своїм впливом на мене.

- Гаразд! – різко сказав я, поки не передумав. – Ви вкотре перемогли мене!

Я нахилився з’єднуючи долоні своїх рук між собою попереду мене. Хоч я і намагався дивитися у воду, як десь поруч з моєю ногою пропливаючи маленькі рибки, аби просто не бачити цього позору. Проте я також помітив, як дівчина продовжувала переможено посміхатись з неабияким азартом в очах.

Амелія підійшла ближче до мене та обережно доторкнулась руками до моїх плечей. Не знаю, чи це так пекла моя шкіра через довге перебування на сонці, чи то так відреагувало моє тіло на неї.. Утім, дівчину це зовсім не хвилювало. Вона рішуче встала однією ногою на мої руки, тримаючи за плечі. Я повільно підкинув її, і вона немов пір’їнка полетіла у воду.

Я обернувся до білявки, як тільки вона визирнула з моря. На її лиці продовжувала сяяти посмішка, немов вона дійсно була найщасливішою у цьому світі.

- Ну як ви? - запитав я, оглядаючи її обличчя.

- Це було дуже круто! – закричала дівчина, все ще перебуваючи у воді по шию. – Але є одна маленька проблемка…

Її голос відчувався стурбовано. Здається, навіть сліпий помітить, що щось сталось.

- Яка проблемка? – перепитав я, звівши брови.

- Я загубила верх свого купальника, коли пірнула, - швидко промовила дівчина. – Здається, він розв’язався, як тільки я опинилась у морі.

Я розсміявся, хитаючи головою.

- Ви серйозно? – я намагався знайти поруч ту невелику тканинку, але її ніде не було.

- Так, Дем’яне! – Амелія різко піднялась з води, обіймаючи руками свої груди. Я мало рота не відкрив від цього. Вона дійсно не жартує! – Повірив?

- Ем, - я протер свого лоба, що точно був мокрий не через солоне море. – Я зараз же знайду ваш купальник.

З усмішкою на обличчі, яка зраджувала мої внутрішні почуття, я посміхнувся, чутливо червоніючи, та пірнув. Можливо, я не шукав його занадто наполегливо, а можливо не дуже цього хотів, але те, що мені дійсно потрібно було це зробити, було зрозумілим кожному.

Однак, тіло Амелії так і не виходило з моєї голови, навіть коли я вже перебував у воді. Думки про неї впліталися якомога міцніше у моїй голові, а її занадто сексуальне тіло виступало перед очима. Вона була не занадто худою, а її груди трішки перевищували середні розміри, додаючи її образу чарівності. Вона дійсно чимось була схожа на ті найвідоміші скульптури жінок, що стоять у найдорожчих музеях. Гаразд, я визнаю.. Амелія була занадто прекрасною для цієї планети.

- Знайшов! - я швидко підплив до дівчини та подав їй цей темно синій купальник. Вона, дякуючи, посміхнулась, та швидко почала його одягати.

- Допоможеш? – вона повернулась спиною до мене, натякаючи, аби я допоміг із зав’язкою. Я вирішив нічого не відповідати, а просто швидко зробив якомога міцний бантик, щоб наступного разу таке не сталось. – Дякую.

Амелія посміхнулась та повернулась своїм обличчям до мене знову. Я гучно ковтнув, хмурячись. Її тіло все ще у моїй голові.

- Чому ти мовчиш? – запитала вона, витягуючи мене з моїх же думок.

- Ходімо вже на беріг? – я нервово вмив обличчя, повернувшись до берега.

- Ходімо..

Я пішов першим. Я дуже сподівався, що так я точно не побачу дівчину, щоб ті спогади знову не з’явились у моїй пам’яті. Проте кого я обманюю? Я все ще пам’ятав її посмішку, її стегна, всю її. Я прямо таки бачив її перед собою, кожного разу як закривав очі. Я похитав головою, тяжко видихаючи. За що мені це?

- АУЧ!

Я повернув голову на жіночий голос, помітивши, що Амелія підняла свою ногу позаду себе, кривлячись.

- Що сталось? – запитав я та підійшов до неї ближче, обережно оглядаючи.

- Я наступила на мушлю і порізала собі ногу, - крізь зуби сказала дівчина, видихнувши.

- Треба промити якомога скоріше, - я швидко підняв дівчину на руки, від чого вона видала дивний стогін несподіваності. – Тримайтесь за мене.

Добре, що ми вже майже вийшли з моря, тому до нашого покривала була не надто далеко. Але здається, Амелії дійсно подобалось дивитися на усіх, перебуваючи у мене на руках. Я відчував як вона малювала своїм нігтем по моїй шиї, і я готовий поспорити, що в цей момент вона посміхалась. Переможено посміхалась.

- Сидіть і не рухайтесь, - я обережно поклав білявку на рушник та потягнувся за сумку, що стояла позаду неї. – А ви казали, що аптечка не знадобиться.

Я посміхнувся, зустрічаючись з її поглядом. Амелія, як завжди, закотила очі і відвела їх в інший бік. Я ж дістав пляшку звичайної води та встав на коліна попереду дівчини.

- Я зараз промию вашу рану водою, а потім оброблю її перекиссю, - тихо сказав я, помалу оглядаючи її невеликий поріз. Хоч він дійсно був крихітним, але крові багато.

- Ти казав, що не встанеш на коліна переді мною, але зараз ти робиш геть протилежне своїм словам, - я підняв очі до дівчини, і вона, авжеж, посміхалась, схиливши голову трішки убік.

- Я майже закінчив, - вирішив не брати до уваги її слова. Я продовжив обробляти її рану, а поті наклеїв на те місце пластир. – Сподіваюсь, він хоча б трішки допоможе.

Я швидко піднявся на ноги, струшуючи зі своїх колін надокучливий пісок.