9

Амелія

Кожного ранку я дивуюсь, немов уперше. Дем’ян завжди прокидається рівно о п’ятій двадцять три. Навіть у своїй кімнаті, я чую його противний будильник. А коли у нього один єдиний вихідний у тиждень, він встає о шостій, йде на пробіжку, а потім сходить з розуму на першому поверсі, чи біля басейну. Йому щастить те, що я також люблю прокидатись уранці, але тільки коли приїжджаю сюди. Якби це було по-інакшому, я б давно вбила б його.

Мені любиться ходити з самого ранку на пляж, зустрічати світанок, сидячи на піску. Або купатися у прохолодному морі. В цьому була особлива енергетика в цьому містечку, в цьому будинку. Проте, якщо я за його межами, тоді я сплю більше майже до дванадцяти. Не знаю, але так на мене діє життя у великому місті. Можливо через мою втому, чи ще щось.

- Привіт, вже не спиш?- запитала я, відкриваючи холодильник. Як я і думала, Дем’ян вже сидить на кухні снідаючи своїми пластівцями. Як він може їсти таку хімію, маючи скільки алергій на різні речі?

- Доброго ранку, - він підняв голову, посміхаючись. Останні дні він часто посміхається. Це точно справжній Козак? – Як самопочуття?

- Все добре, дякую, - я також посміхнулась хлопцю і сіла напроти нього, відкриваючи пляшку свого улюбленого персикового йогурту. – Ти знову їси свої пластівці?

Він просто кивнув головою, адже тільки-но поклав до рота ложку.

- Тобі лінь готувати собі зранку гарний сніданок? – продовжила я цю тему. Ну дійсно, як його не бачу, він завжди їсть ці пластівці. Він тільки іноді готує на декілька днів, і все! Їсть свій плов так, немов це справжнє його щастя. А ще, я помітила його пристрасну любов до усього гострого! Він стільки різних спецій та соусів купив, що наш будинок згорить від такої кількості пекельного.

- Та ні, - знизив своїми плечима, ковтаючи. – Просто це швидко і ситно.

Я похитала головою, кривлячись. Він на стільки лінивий, чи придурюється? Проте нехай. Це його живіт, його життя. Мені чого? Я ще за нього переживати буду? Ніколи.

- Які у вас плани на день?

- Ти знову перейшов на «ви»? – я невдоволено закотила очі. Коли це вже закінчиться? Я почуваю себе старою жіночкою з купою котів, коли він кличе мене саме «Амелія Максимівна». Фу.

- Я на роботі, - коротко відповів Дем’ян. Він завжди балакучий.

- Ну, по-перше, нам потрібно у магазин.

- Так, я помітив як ви днями обурено шукали у холодильнику молоко, але не могли попросити мене поїхати, через свою гордість і ображеність на мене, - він так переможно посміхнувся, немов викрив найголовніший секрет року.

- А це тому, що хтось мене образив! – пригадала йому я. Ті його слова боляче мене вразили. Я знаю, що у мене є часом проблеми з татом, але то наші проблеми. Я ж не з усіма маю сваритися. І чого мене судити лише за однієї зустріччю? Це образливо. Дуже. Знаючи, що я геть не така, як він сказав. «Нестерпна»… Немов він стерпний козел?

- Я вже просив пробачення, - розлючено сказав він, крізь зуби. Схоже, він не звик до такого. І геть не вміє гарно просити пробачення. – Отже, наші плани, поки що, це лише поїздка у магазин? Так?

Наші плани? З яких пір мої плани стали «нашими»? Чи то просто гра слів?

- Так, але це ввечері. Ну чи після обіду, - вирішила не порушувати це питання.

- А зараз що тоді?

- Я приїхала на море, а отже хочу позасмагати на пляжі. Тому сьогодні ми ще йдемо на пляж, а потім у магазин, - запропонувала я, облизуючи залишки йогурту, що залишились над губою. В цей момент, я помітила, що Дем’ян посміхаючись дивиться на мене. Він, що ніколи не робив так? Ну і дурень.

- Ви немов маленька дитина, - він ще більше посміхнувся, хитаючи головою.

- А ти – старий дід. Я ж звикла вже.

- Дякую, Амелія Максимівна. Ви завжди скажете, так скажете, - вкотре сказав крізь зуби. Авжеж, зараз у нього робочі години, тому він нічого не може сказати мені. Якби це було після дванадцять, то я б давно почула безліч його слів, що аптечка - це не ознака старості, а зрілості. Проте, хлопчик забув той факт, що він ще й прокидається рано, як дід, і усю ніч не може нормально спати. Лише бродить і бродить. У нім немов прокидається перевертень, який ходить і виє по ночах. Добре, що Дем’ян ще не почав вити. Адже, навряд чи я витерплю таке щастя.

- Чому ми не могли піти на пляж, що перед вашим будинком? Ваш пляж! – заскиглив Дем’ян, плентаючись десь позаду мене. – А маємо йти кудись за всі королівства світу?

Я повернулась, кидаючи на нього дивний погляд. Його слова змусили мене посміхнутись. Які ще «всі королівства світу»?

- Що? – запитав хлопець, кидаючи у мене такий самий погляд. Хоч він і в окулярах, але я це помітила.

- Я люблю атмосферу моря та людей поруч. А наш власний пляж не може дати цього, - впевнено сказала я та знову повернулась йти далі.

- Це дивно.

- Що саме? – я зупинилась, дочекавшись поки він підійде до мене, вирівнюючи наш темп.

- Що ви така, - Дем’ян сказав це так, немов в цьому дійсно був певний сенс. Я підняла голову до нього, хоч і була трішки нижчою за нього. Козак йшов впевнено, зовсім не звертаючи увагу на мене.

- Яка «така»? – перепитала я, поправляючи свій великий солом’яний капелюх.

- Така, як ви є, - спокійно відповів хлопець. Я знову подивилась на нього, і цього разу він посміхнувся.

- Ти занадто дивний, Дем’яне. Тиждень тому ти говориш, яка я нестерпна, і тобі неприємно зі мною говорити, але вчора, сьогодні ти геть інакший.

- Я попросив у вас пробачення, Амелія Максимівна, - вкотре крізь зуби сказав він.

- Проте просто сказати «вибач», то не вибачення!

- Так? То може мені встати на коліна перед вами, і так ви точно перестанете мені нагадувати мої слова? Я цього робити ніколи не буду!

Я різко зупинилась, від чого ця велика та міцна постать врізала мені прямо у спину, мало не збиваючи мене як кеглю у боулінгу.