8

Дем’ян

Ми швидко дістались дому у тиші. Навіть музика не грала ні в машині, ані у мене в навушнику. Це було досить дивно, адже ми не сказала ні слова після вечірки. Можливо так і потрібно було.

- Нарешті я можу зняти ці кляті каблуки, - застогнала Амелія, як тільки ми зайшли у будинок.

- Ти могла зняти їх і раніше, - крикнув я, завалюючись на диван.

- Ти мій охоронець, а не чоловік, який ще й хоче мене носити на руках. Нагадати тобі твої слова про мене, чи сам пам’ятаєш? – вона натягнуто посміхнулась та сіла поруч.

- Не потрібно, моя пані. Я усе пам’ятаю і сам, - так само посміхнувся і я. – Насправді, Ліє, у тебе дуже погані подруги.

Поки я розминав шию, я навіть і не помітив, як білявка сверлить мене своїм поглядом. Проте моя ліва щока почала вже кипіти. Тому я повернув обличчя до Амелії, яка продовжувала мовчати, дивлячись прямо в мою душу.

- Що таке? Чому ти витріщаєшся на мене так? – запитав я, піднявши дві брови.

- Лія? – перепитала вона.

- Так, - я скривився, розводячи руки трохи в сторони. – Амелія повне ім’я, а Лія скорочено. Чи тебе так не називати?

- Можеш, - коротко відповіла дівчина, опустивши свій погляд на руки. – Просто, ніхто мене так не кликав, крім мами.

Її слова викликали у мене здивування. Хоча я і знав про загибель її матері, але виявилося, що я майже нічого не знаю про саму Амелію. Нервово протираючи волосся, я стиснув щелепу. Ця коротка тиша здавалася безкрайньою, і мене почала охоплювати хвилююча невизначеність.

- Що сталось з твоєю мамою? – запитав я, змушуючи дівчину знову подивитися на мене. Вона сумно посміхнулась і підняла ноги до себе, обійнявши їх. Її геть не хвилювало, що вона в сукні, як і мене. Я дивився лише у її очі, що точно хотіли плакати.

- Вона загинула років десять тому в автокатастрофі, - білявка вкотре подарувала мені сумну посмішку і схилила голову до колін, повернувши її до мене. – Водій втратив керування через слизьку дорогу, і їх авто злетіло з траси. Вона їхала до мене на свято у театральному клубі.

- Ти ходила у театральний гурток? – перепитав я, дивуючись її словам.

- Так, декілька років. Я ж гарна акторка, так? – авжеж, вона знову нагадує мені за мої слова. Це змусило мене тяжко видихнути, закочуючи очі.

- Мій тато також загинув тоді, - сказав я, закусуючи свою нижню губу. – Він працював у вас охоронцем і в той день був за кермом.

Я повільно повернув голову до Амелії, але її реакція ні про що не говорила. Її вираз обличчя був беземоційним, немов я геть не здивував її.

- Я знаю, Дем’яне, - прошепотіла вона. – Я знала це з першого дня, як ти працюєш на мого батька. І цей факт зовсім мене не тішив.

- Тому ти так зустріла мене тоді? – запитав я, пригадуючи нашу першу зустріч.

- Так, - різко відповіла вона і знову глянула на мене. – Проте, я знаю, що твій батько не винен в тій аварії. А ти не винен у цьому тим паче. Найбільш боляче у цій ситуації те, що батько знайшов собі дружину після чотирьох місяців жалоби за мамою. Це було дуже дивно для мене, - дівчина підняла свої очі до стелі, часто кліпаючи. – Чоловік, який кохав свою дружину понад усе, так просто забуває про неї і знаходить іншу, яка зовсім не кохає його. Це дивно.

Її очі знову зустрілись з моїми. Чесно, я навіть не знав, що казати у цій ситуації. Я закохувався лише у шкільні роки, хоча то складно назвати коханням. А будучи студентом, геть не звертав уваги на любов. Я був занадто зайнятим навчанням та підготовкою до своєї колишньої професії. Я навіть не можу уявити себе на місці Ігнатовича, аби розкодуватись великими словами.

- Я б так не змогла, - додала дівчина, знижуючи плечима.

- Антон твій колишній? – навіть не знаю навіщо запитав саме це.

- Так, на жаль, - вона вкотре скривилась, хитаючи головою. – Ти щось казав, що у мене дуже погані подруги?

- Так. Одна з них так точно, - я зрозумів, що вона не хоче говорити про своє колишнє, тому я вдало спіймав її хвилю.

- Цікаво, яка? – вона дивно посміхнулась, піднявши брови. – Та, що тобі сподобалась і ти розмовляв з нею пів вечора?

   Я гучно розсміявся. Цього разу це навіть не посмішка, а мій справжній сміх!

- Ти вмієш сміятися? – запитала Амелія, проте її питання я вже знав наперед.

- Ліє, ти мене ревнуєш до своєї подруги? – тепер запитав я, все ще маючи залишки сміху. Я протер своє обличчя й повернувся до білявки.

- Що? – гучно вигукнула вона. – Кому ти треба, дід старий?!

- Чому я старий дід?

- А в кого аптечка вже своя власна є?

- Це ознака старості? – я заперечно похитав головою. – Це ознака розумної людини у будь-якому віці!

- Та-а-ак, - простягла вона, немов скиглячи. – То що не так з Анною?

- Вона намагалась обговорити тебе зі мною, - різко відповів я. – Це дивно, що я ненавиджу плітки, але пліткую з тобою?

- Не знаю, -  вона мило знизила плечима, посміхаючись. – Дивно взагалі і те, що ти розмовляєш зі мною, Дем’яне.

- Я визнаю, - підвищив тон я. – Визнаю, що був не правий тоді. Я дійсно прошу у тебе вибачення. Жити тиждень у цьому будинку і не почути від тебе, принаймні одного запитання, було дуже тяжко!

- Чому? – запитала вона, посміхаючись так, немов обіграла мене навколо мого ж пальця. Хоча, вона дійсно виграла.

- Амелія, тебе зовсім не цікавлять мої слова, що Анна про тебе пліткує і зневажає тебе? – запитав я, злітаючи з теми. Я уважно стежив за її карими очима, але вона вмить їх закотила, пхикаючи.

- Я знаю, що вона про мене пліткує, - спокійно сказала вона. – Але то був єдиний вечір, коли я пішла з нею на коктейль. Одноразова акція. Професійна вихованість, як хтось казав.

- Чого ти взагалі не знаєш у цьому світі? – здивовано запитав я. Вона екстрасенка, чи володіє магічними вміннями?

- Усе і навіть більше, - посміхаючись, сказала вона. – Це було дуже і дуже просто, насправді. Вона просто мені заздрила завжди. І часто мене копіює у всьому. Тому так, я знала, що я їй не подобаюсь. Але водночас, вона завжди хоче бачити мене на своїх святах, аби знову повторити мене у майбутньому.