7

Дем’ян

Я глянув на свій годинник, який показував 21:04. Було заздалегідь відомо, що Амелія не мала наміру прибувати на вечірку вчасно – вона переконана, що до моменту, коли всі зберуться, сидіти вечірна самоті було просто нудно. Цікаво, чи тільки вона одна такої думки, чи усі? Проте нехай.

Чекаючи на дівчину біля автомобіля, мій погляд розгублено блукав навколо, спостерігаючи, як небо з глибоко червоної палітри переходить в темряву, поступово фарбуючи море в чарівні відтінки сутінків. Той момент, коли сонце поглиналося за горизонтом, нагадував магічне прощання художника з життям, розфарбовуючи небо так, ніби останнім мазком пензля він намалював картину свого серця.

Ці слова мами, що кожен художник перед своїм останнім диханням малює небо саме так, як бажає, мають особливий сенс, ставши ще глибше зараз, коли я спостерігав за цією чудовою природньою виставою, яка розгоралася над морем.

- Я вже готова, - тихо промовив знайомий жіночий голос у мене за спиною, ніби змушуючи мене повернути голову їй на зустріч, що, власне, я й зробив.

Неохоче повернувши голову, я спіймав її посмішку, яка виглядала як сонячний промінь на фоні її білосніжних зубів, або мені так здалось. Амелія була одягнена в яскраво-помаранчевий піджак, що створював контраст з її світлим волоссям, а під ним була біла коротка сукня, схожу на ту, що вона носила раніше, жовту. При цьому на ній блищали різнокольорові аксесуари: каблучки, браслети, сережки, які здавалося, що привертали до неї світло вечірньої доби.

- Вирішила одягнути якомога яскравіший піджак, аби ти мене часом не загубив, - вона підійшла ближче до автомобіля, вдаряючи в мене ароматом своїх нових парфумів.

- Ти пахнеш, немов кава, - зауважив я, продовжуючи читати її очі, що були такого ж кольору, як і в мене, карі.

- Я помітила, що ти часто чхаєш від мого гелю для душу, тому вирішила цього разу перебити його новими парфумами.

- Гарний аромат, - зізнався я. – А що до яскравого жакету, не хвилюйся. Навіть без нього, я знайду тебе в будь-якому можливому натовпі. Навіть, якщо мені й подобається ідея, аби ти часом ненароком загубилась.

Я знизив бровами, намагаючись не посміхатись. Але так кортілось, що я ледь стримувався. Це вчасно помітила Амелія, натягуючи театральну посмішку. Проте нічого не сказала. Я відкрив дівчині двері в авто, допомагаючи їй сісти в нього, аби вона часом не впала на своїх високих підборах.

- Чому ми постійно їдемо без музики? – запитала білявка, відволікаючи мене від дороги. – Тобі подобається просто чути двигун, колеса та каміння, яке від них відлітає?

- У мене є це, - я швидко повернувся до дівчини, показуючи їй свій навушник, що був у лівому вусі. А потім посміхаючись, кивнув.

- Тобто для мене ти такі послуги не вигадав? – вона демонстративно склала руки перед собою, удаючи, що вона дуже ображена моєю поведінкою.

- Твій тато не любить музику в машині, тому я і вигадав для себе такі послуги.

- То… ми можемо увімкнути музику в машині? Адже я її до біса обожнюю!

- Як ти того хочеш, - байдуже відповів я. – Хіба я можу це забороняти? Це твій автомобіль. Здається, ти можеш під'єднати свій телефон до неї й вмикати будь-що на свій смак.

Мені довелось зупинитись на узбіччі, щоб допомогти їй з налаштуваннями, а потім знову рушити. В машині не гучно заграла якась латиноамериканська мелодія, і Амелія зробила гучніше, весело киваючи в такт пісні. Проте навіть до середини її не дослухавши, вона увімкнула іншу пісню. Англійську. Яку я вже знав.

- У тебе гарний смак, - визнав я, посміхаючись.

- Дякую, - сором’язливо промовила дівчина. – Це моя улюблена пісня.

- І моя також.

Я швидко дістав свій один навушник й кинув його кудись під підлокітник, де завжди його знайду потім.

- Тобі настільки сподобалось, що ти викинув його? – здивовано запитала Амелія, відкривши очі так, немов вона жаба.

- Ну навіщо мені слухати цю пісню і в навушнику, і з колонок у машині? Тим паче ми під’їхали до місця, де має бути вечірка.

Я зупинив автомобіль, одразу ж як знайшов вільне місце, де можна припаркуватись. Людей дійсно було досить багато, адже кількість машин, тому доказ. Лише питання: вечірка безалкогольна? Навряд чи. Тому чому всі на автівках? Так, у мені пробудились корені поліцейського, визнаю.

Я заглушив мотор та хутко вийшов з машини, йдучи у бік дверей Амелії. Вона вчасно відкрила двері, тому я подав їй свою руку, на що вона здивувалась. Раніше я їй лише відкривав двері, проте виходила вона самостійно.

- Що за джентльменські маневри? – запитала вона, поклавши свою невеличку долоню в мою. – Ти ж ненавидиш мене.

- Ти на підборах. Хвилююсь, аби тебе не довелось везти у травмпункт. Думаю, я тоді добряче посміявся б, - саркастично промовив я, переконавшись, що замкнув автівку. – Я пити не буду, попереджаю. Тому і ти дуже не напивайся. Я не дуже люблю п’яних людей.

- Я не п’ю у великій кількості, Дем’яне, - різко відповіла дівчина, прискорюючи свій крок. Я ж повільно йшов за нею позаду, шукаючи у кишені свої окуляри. Так на вулиці вже ніч, але я не хочу бути занадто поміченим. – До речі, знаєш що?

Амелія різко повернулась до мене, і я мало не збив її ненароком.

- Що? – запитав я, одягаючи окуляри.

- Якщо ти мене вже ненавидиш, то ти вже мені програв, любий, - вона демонстративно погладила мене по моїй чорній футболці, ніби струшувала з неї якісь пилинки. А потім швидко розвернулась та зникла у натовпі.

- Навіжена, - промовив я, посміхаючись.

Протягом всієї вечірки я стежив за кроками Федоренко, не випускаючи її зі свого поля зору. То вона була у власному світі, розмовляючи з рудою подружкою, ім'я якої, на жаль, моїм втомленим мозком вже встигло забутись. А то майже пів години вона переконувала діджея увімкнути для неї якусь пісню, яку ніхто не хотів слухати. Це було так смішно, що мені важко було приховати свій покерфейс, але я робив усе можливе.