5

Дем’ян

  Нарешті, після тривалого застілля дівчат, настав час вирушити, разом з Амелією, до супермаркету, що розташований за п'ятнадцять, можливо, трохи більше хвилин від нашого тимчасового місцеперебування. Насправді прощаючись з новими знайомими, мені вдалося обмінятися номерами з Анною, що мене тішило. Вона справді була найкрасивішою серед дівчат. Можливо, це лише тому, що брюнетки – мій типаж. Не знаю.

Дорогою ми їхали мовчки. Амелія з кимось дуже завзято листувалась, а я просто слухав музику, що була в мене в навушнику. Я не знав, яку музику полюбляє дівчина, і чи взагалі вона її слухає. Тому одягати один навушник у ліве вухо було вже традицією, відтоді як я працюю на цю родину.

Супермаркет, до якого ми прибули, виявився дуже організований та просторий, з великим вибором товарів. Стелі високі, а полиці переповнені різноманіттям продуктів. Я обожнював, коли в одному місці можна придбати і шматок м’яса, і будь-яку хімію для дома. Звісно ж в різних відділах.

- Що ти полюбляєш їсти? – запитала Амелія, очікуючи, поки я «під’їду» до неї з візком.

- Я вам вже говорив раніше, я буду готувати для себе окремо, - беземоційно, як і завжди, відповів я. Мені не хотілось посміхатися, чи бути занадто душевним, запальним поруч з цією дівчиною, адже вона не викликала у мене такого бажання. Можливо я перебільшую, проте вона зовсім не така, як здається.

- Чому? Ти боїшся, що я отрую тебе?

- Якщо чесно, так, - я натягнув саркастичну посмішку. – Я просто звик за собою доглядати сам.

- Гаразд, як хочеш. Тоді я візьму собі візок окремо! – наголосила дівчина, немов хотіла мене цим образити, і швидко зникла. Ну будемо вважати, що зустрінемось вже біля автомобіля.

Я швидко придбав усе необхідне для мене хоча б на декілька днів, включаючи миючі засоби для себе, для дома, для басейну, а ще різні види молочних продуктів, м’ясо, крупи та декілька упаковок медово-шоколадних пластівців, які я обожнював. Це єдине солодке, яке я міг їсти.

Цього разу Амелію довелось не довго чекати. Вона впевнено зробила покупки скоріше мене та вже чекала біля машини. Я навіть здивувався цьому. Тобто обрати одяг – для неї справа життя, а придбати продукти – раз плюнути? Хоча її пакет дійсно був великим. Проте я вирішив змовчати, на відміну від неї.

- Що ти так багато купив? – запитала Амелія, прискіпливо оглядаючи мої два великих пакети.

- Усе, що можливо в цьому супермаркеті, - апатично відповів я.

Я оперативно поклав усі наші покупки у багажник, традиційно відчинив двері для Амелії, та сів за кермо. Моє серце вже прагнуло додому, де я міг би нарешті приготувати собі щось смачне та розв'язати голодну проблему. Тривала подорож супермаркетом, рестораном, прибиранням будинку та усією дорогою загалом, залишила мене голодним та втомленим, і тепер єдине, що я хотів, - це швидко дістатися додому.

Запустивши двигун та швидко перевіривши дзеркала, я лише сподівався, щоб шлях додому пролягав якнайбільш швидко і безпечно. І так, власне, й сталось. Ми швидко дістались будинку, і я заніс усі наші пакети з продуктами до кухні. Амелія швидко переодягнулась та спустилась до мене. Скоріш за все, вона хоче щось приготувати, і судячи з продуктів, які вона дістала, це мав бути якийсь салатик. Я закотив очі та спокійно розклав усі свої покупки по місцях, а потім дістав глибоку тарілку і насипав туди своїх пластівців, заливши їх молоком.

- І це твоя вечеря? – ну занадто критично Амелія глянула на мене та мою тарілку, дорізаючи свої томати.

- Ні, - я натягнув посмішку. – Це ще мій сніданок та обід.

- Ти будеш це їсти увесь час?

- Сьогодні, - поправив її. – У мене немає бажання готувати серед ночі.

- Зараз лише восьма вечора, - тепер вже вона поправила мене.

- Байдуже.

Хоч Амелія і стояла вже спиною до мене, намагаючись увімкнути плиту, я все одно знав, що вона закотила очі. Її дратував я, а вона дратувала мене – це вже й дурному помітно було.

Я вирішив більше не казати ні слова, а просто мовчки їсти свої пластівці з молоком. Часом мій погляд находив дівчину, що все ще вправно готувала свій салат. Схоже, ті продукти, які вона використовує, свідчать про те, що вона готує цезар. Чи щось на кшталт того. Вона вже відварила куряче філе та обережно поставила каструлю на стільницю. Випадково вода з каструлі трохи бризнула на білявку, через що вона пискнула.

- Я допоможу, - сказав я та підійшов до дівчини, забираючи у неї каструлю. – Я попереджав, що ділитись з тобою аптечкою не буду.

- З «тобою»? – з неймовірним подивом перепитала Амелія, поки я зливав окріп у раковину. Бляха, я навіть не помітив, як перейшов на «ти» у робочий час!

- Прошу вибачення, я не помітив.

Я похитав головою та повернувся за стіл, доїдати свою вечерю. Як я міг, так тупанути?

- Мені більше подобається, коли ти кличеш мене саме так, - дівчина посміхнулась та продовжила своє приготування. Тепер вона натирала пармезан, поки холоне філейка. Я вирішив ніяк не реагувати на її слова, адже мені дійсно було соромно. Робочий час ще не закінчився. Так, я міг запросто перейти на «ти» і не хвилюватись, але чомусь я не хотів цього. Поки що. – Ти любиш салати?

Вона дійсно вирішила зі мною поговорити, чи їй просто сумно?

- Трішки.

- Ти взагалі, хоча б щось любиш? – вона підняла свої карі очі на мене, кривлячись. Я скривився їй взаємно, через що вона похитала головою. – А дійсно, що ти можеш їсти завжди скільки завгодно?

Я задумався. Її питання реально змусило мене це зробити. Чи є таке щось, щоб я їв його у безмежній кількості? Напевно ні. Навіть ці пластівці рано, чи пізно мені набриднуть. І іноді я можу не їсти їх місяцями.

- Не можу згадати, - чесно відповів я, кидаючи до рота останню ложку пластівців.

- Я, наприклад, дуже обожнюю солодке. Можу їсти його в безмежній кількості, завжди, - це перший та останній пункт, чому ми не можемо товаришувати.