4

Дем’ян

По завершенню масштабного прибирання, яке охопило не лише внутрішні приміщення будинку, але й всю територію маєтку в цілому, я вирішив нарешті прийняти душ. На щастя, мені не довелося ділити цей «комфорт» з Амелією, оскільки в будинку є окремі ванни та туалети на обох поверхах, що не може не радувати.

Під час огляду власності Федоренко я виявив ще один неочікуваний бонус — басейн. Звісно, потрібно придбати новий фільтр та додати трі  шки хлорки. Проте я готовий його також привести до ладу. До речі, варто вирушити за покупками на тиждень. І тут виникає питання: чи є в цьому селищі великий супермаркет? Можливо, вдасться знайти хоча б ринок. Але, сумніваюсь, що панянка готова вирушити за продуктами, адже її вишуканий смак та, напевно, можливі побоювання отруїться від продуктів з ринку, навряд чи дозволять їй піти на ринок.

Нарешті у мене є час розібрати свої речі, а ще постелити свою постіль на моє нове ліжко. Клята звичка завжди возити з собою свою білизну. Адже у своїй я впевнений на всі відсотки, на відміну від тих, що були в цьому будинку. Не вистачало б прокинутись вранці від нових подразнень на тілі.

- Дем’яне, ти зайнятий? – в мою кімнату без будь-якого стуку зайшла Амелія, тримаючи у руках свій телефон. – Ой, вибач.

Я повернув голову до неї, помітивши, що вона відвернулась, а потім опустив очі на своє тіло. Бляха, я ж тільки з душу. Авжеж я ще не одягнув нову сорочку, чи бодай щось.

- Перепрошую, - швидко сказав я, одягаючи першу ліпшу футболку поло. Хоча Амелія і скасувала для мене офіційний одяг, проте нотки офіціозу я, все ж таки, буду дотримуватись. – Можете повертатись до мене.

- Я мала постукати, пробач, - вона винувато посміхнулась, немов це дійсно її напружило. Я ж лише просто кивнув головою. Добре, що хоч штани натягнути мені дійшло в голову. – Я хотіла сказати, що хочу сьогодні зустрітись зі своїми подругами, які також приїхали відпочити сюди. Тому ти, в принципі, можеш не їхати зі мною.

- Авжеж, - ніби виплюнув я. – Ви знаєте, що я мушу бути поруч з вами, навіть якщо ви того не хочете.

- Гаразд, - обурливо промовила. – Тоді хоча б зроби вигляд, що ти не зі мною. Це буде дивно, що я прийшла на якийсь коктейльчик з власним охоронцем.

- Ваш батько колись так само сказав мені, коли збирався на вечірку до колеги, а потім на нього випадково накинувся його ж колега, - я натягнув посмішку, повернувши обличчя до дівчини. – Розумієте?

- Так, гаразд.

- Нам буде потрібно заїхати за продуктами. Схоже, я буду в цьому домі не лише вашим охоронцем і водієм, але й кухарем, садівником та механіком.

- Ти думаєш, я не вмію готувати? – запитала Амелія, немов я дійсно ляпнув щось образливе.

- Я не думаю, а..

- Я умію готувати все сама, прекрасно це умію! – агресивно промовила дівчина. Я її образив?

- Добре. Проте я буду готувати собі окремо, окей? – я повернувся повністю до дівчини, одягаючи на руку свій годинник. – Якщо ви готові, то ми можемо їхати вже.

- Я швиденько переодягнусь, чекай мене біля авто.

Я мовчки погодився, та ми разом вийшли з моєї кімнати. Знову цей триклятий аромат персика з нотками кокосу. Хто взагалі любить кокос? Він же ніякий. Ладно персик. Але він?

Я похитав головою, вирівнявши спину, і пішов на вулицю, в напрямку автівки. Зараз лише обідня година, а я вже цілу добу не знаю, що таке сон. Це дивно, але втома миттєво відходить, коли ти опиняєшся в цьому лігві морського життя. І той маленький факт, що у мене завтра вихідний, тішив мене до нестями, як дитячий подарунок на Різдво.

Я покрутився біля машини, очікуючи на свою шефиню. Проте її довго не було. Мабуть, вона знову загубилась у валізі своїй. Або може, вирішила розігріти вічні жіночі сумніви: "Що вдягти?". Все це виглядало для мене дещо неймовірним. Як можна так довго обирати, що одягнути?

Діставши свої сонячні окуляри з кишені, я повернувся у бік моря. Хвилі бушували, немов хтось розливав своєрідний вогонь водного хаосу. Напевно вони просто бачили ту картину, що відкривається з вікна Амелії. Схоже, вона дійсно злить не лише мене, але і погодні умови всього всесвіту.

- Я готова, можемо їхати.

Я неохоче повернув голову до біди на свою голову та кивнув. Добре, що я одягнув свої окуляри й, дівчина не помітила того, як обережно я роздивився її з ніг до голови.

- Скоро може піти дощ, не боїтесь промокнути в цьому? – запитав я, протираючи свою шию. На дівчині дійсно була доволі легка літня сукня жовтого кольору, що ледве сягала колін. Так, на вулиці літо. Проте якщо піде дощ, їй стане прохолодно. – Не те, щоби я хвилювався про вас, просто не хочу дітись з вами своїми ліками потім.

- Не хвилюйся, Дем’яне. Я не захворію, - вона натягнула свої кутики губ якомога вище і поправила шкіряну сумочку, що висіла у неї на плечі.

- Гаразд, я запам’ятав.

Я підійшов до пасажирських дверей і відкрив їх спеціально для білявки. Вона, як зазвичай, виглядала у своїй тарілці, і я відчував, що вона просто таки обожнює отримувати всю увагу від будь-кого на цій планеті. Ну, а чому б і ні? Можливо, це була для неї ще одна нагода блискуче засяяти в цьому світі. Яку, до речі, я не розумів. Тхне трішки самолюбством. Я мовчки дочекався, поки вона займе своє місце в автомобілі, і вже потім пішов за кермо.

До речі, за цей вчинок «дякую» я так і не почув. Можливо, та посмішка, яку вона мені кинула, була своєрідним вираженням вдячності. Чи можливо, в неї просто стався нервовий тик. Ну, нехай буде. Буду вважати це за подяку.

Дорогою ми домовились, що спочатку ми їдемо в той ресторан, де мали зустрітись дівчата, а вже потім за продуктами в магазин. Врешті-решт, не відомо скільки часу подруги будуть пити свої коктейлі, а псуватись продуктам у багажнику – було не найкращим варіантом.

- Я буду чекати на вас тут, - швидко сказав я та сів за барну стійку. Дівчина просто кивнула та покрокувала до своїх подруг. Я все ще був в окулярах, тому можу спостерігати, не хвилюючись про те, що хтось це помітить.