2

Дем’ян

На годиннику майже третя ночі, а я, замість того, щоб витрачати цей час на спокійний сон у своєму ліжку, виявився за кермом цього клятого авто, який вранці ще так вихваляв. Насправді Амелія має той рід затамованого ентузіазму, який інколи зводить всі плани на нічний відпочинок на нівець. І ось я, розгублений і абсолютно не готовий до подібної нічної подорожі.

Відгуки її білої голови, напевно, варто слухати частіше. Хоча, можливо, це той випадок, коли занадто багато білого кольору нарешті призводить до абсурдних рішень. Після її двогодинної віртуозної сварки зі своїм батьком, тепер мені доводиться міцно тримати свої нерви через грані, намагаючись подолати відстань до того будинку на морі в глибокому нічному мороці. Це просто... запросто, як кажуть. Обожнюю такі буденні справи.

- Можливо я буду занадто грубим з вами, Амелія Максимівна, проте чи не могла б наша подорож дочекатись принаймні шостої ранку? – запитав я, міцно стискаючи руками кермо.

- Припини мене так називати, - пробурмотіла дівчина, крутячись в різні сторони. У неї каштани під дупою, чи що?

- Я на роботі, хоча насправді, мій робочий день починається зазвичай знову ж таки о шостій ранку! – тепер пробурмотів я. Сказати, що я був злим – нічого не сказати. Я занадто нервова людина, якщо хтось порушує мій комфорт.

- Так, я мушу попросити вибачення у тебе, що застала тебе так несподівано. Але я не могла більше слухати свого батька!

Амелія значно підвищила тон, ледь не закричала. Так, можливо я і перегнув палицю, але, бляха, не я перший розпочав це.

Я похитав головою, намагаючись не заснути.

- Нам потрібно заїхати на заправку, - швидко сказав я, не відриваючи свій погляд від дороги. – Мені потрібно пальне. Бажано горнятко кави, або навіть десять. А ще може енергетиків штук сімнадцять. І випити усе одразу, аби моє серце зупинилось, і я більше не терпів цей триндець, який очікує мене наступні місяці.

- Тобі казали, що ти занадто драматичний, Дем’ян? – білявка повернулась до мене, обійнявши себе руками. Добре, що хоч переодягнулась у спортивний костюм. Я ж таки продовжував бути у своєму робочому одязі.

- Мені далеко до такої акторки, як ви, - я кинув на неї короткий погляд та вмить повернувся до дороги. Ніколи не любив нічну дорогу. Це вже занадто для мене.

Зрештою, ми натрапили на першу заправку вздовж нашої дороги. Точно, як я і казав раніше, я придбав великий стакан якомога чорної кави та дві банки енергетичних напоїв на всякий випадок. Я знаю, що, мабуть, не вип’ю їх обидва, або, можливо, навіть не зберігатиму їх на потім, але втома від дороги вже реально почала охоплювати.

Так, я віддав перевагу періодичним зупинкам та кавовим зарядам, але в цей момент важко було відібрати себе від думки, що моє серце дійсно скоро скаже мені «Бувай, друже! Сумувати не буду!». Проте нехай, хоч посплю.

Амелія всю дорогу ж спала. Я дуже їй заздрив насправді. Адже через неї ми зараз у дорозі бозна-куди. Я всього лише знав лише адресу так, як ніколи не бував в тому маєтку раніше. Сподіваюсь, ця пані скоро проснеться, бо якщо ні, вона ще довго буде боятися спати, знаючи, що я поруч. Попри той маленький факт, що я її охоронець.

- Амелія Максимівна, прошу, прокиньтеся негайно, - я легенько доторкнувся до її руки, аби не злякати дівчину часом. Хоча я дуже цього хотів. – Амелія, ми вже заїхали у ваше селище, але я не знаю дорогу далі. Прошу прокиньтесь та розкажіть, як їхати.

- Ти розбудив мене, - сонно пробурмотіла Амелія, потягаючись. Її гарний пучок, що був на початку нашої дороги, тепер же був якимось кавеликом на голові. Вона була схожою на дівчину, яка прокинулась після жахливої вечірки в гуртожитку.

- Ох, пробачте мені, моя пані! Як я міг? – я похитав головою, заперечуючи.

- Схоже ти не дуже втомився, якщо ще досі можеш жартувати.

Я вкотре закотив очі, а потім почав розглядати усе навколо. Це було небезпечно будити її, перебуваючи за кермом. В мене, хоч і не така світла голова, але часом мені також приходять гарні думки, як, наприклад зробити клятнадцяту зупинку поспіль.

- Ми вже в цьому селищі? – дівчина знову потягнулась, вийшовши з машини.

- Так, - сказав я, не відводячи очей від краєвиду. Навколо було так красиво, що я забув, як треба дихати. Або це, можливо, наслідки від кави та енергетиків.

Глибоко вдихаючи морський бриз, я наповнював свої легені повітрям, насолоджуючись ароматом солоного повітря. Мій погляд був пристрасно зафіксований на лимані, що відкривався кілька кілометрів від нас.

Здається, я не був на морі ще з підліткового віку. Батьки завжди мали свої справи, і час, проведений біля моря, ставав для мене чимось надто рідкісним. Лише під час спортивних таборів, які навряд чи можна було вважати повністю відпочинком. Лише тоді мені вдавалося насолоджуватися морем та його чарівним атмосферним шармом, хоча б трішки.

- Тут дійсно гарно, так? – запитала Амелія, збиваючи мої думки.

- Так, дуже, - без емоційно відповів я та повернувся до неї. – Поїхали вже. Будете вказувати мені дорогу далі.

Вона мовчки кивнула і ми знову зайняли свої рідні місця.

- Тут має бути поворот праворуч і ми на місці, - сказала дівчина, а я чітко слідував за її маршрутом, мовчки.

Я зупинив автомобіль перед самісінькими воротами в новий, трохи менший особняк сім’ї Федоренко, і ледь не відкрив рота від побаченого.

- Очманіти, - зрештою, єдине, що я зміг сказати.

- Я знала, що сподобається. Моя мама вигадала дизайн, - з посмішкою промовила Амелія. Здається на цей раз, вона була щирою. Вона швидко вийшла з машини, і я також повторив за нею.

- Ваша мама була архітекторкою?

- Ні, - вона тихенько посміялась та покрутилась навколо себе. – Вона була мрійницею. Аж занадто. Тато не міг встояти перед її мріями і виконував їх усі. Цей будинок одна з таких мрій.

Я кивнув головою та знову підняв очі, розглядаючи будинок. Перед нами стояв величезний маєток прямо таки на березі моря! Точніше на невеликому схилі, спускаючись з нього був пляж, а вже потім море. Можна було подумати, що якщо часом почнеться цунамі, ми станемо першими жертвами, або можливо щасливчиками.