Під маскою влади

Глава 35. Після нас — тільки світло

Минуло пів року.

Артем зник. Його корпорація — закрита. Його спроба використати ім’я Кайдан — згоріла на очах світу.

Але і Мія, і Алекс знали: справжні війни не закінчуються в залах. Вони стихають в серці.

Тепер вони жили в домі на скелі.

Без охорони.

Без камер.

Без нічних дзвінків із погрозами.

Алекс щодня ходив босоніж. Готував обід. Навчився вирощувати лимони. І сміятись.

По-справжньому.

Мія писала книгу.

Про тінь. Про любов.

Про себе.

— І як ми назвемо це? — спитав він, сидячи на веранді з вином.

— Це?

— Те, що ми маємо.

— Не “після всього”? — усміхнулась вона.

— Ні. Я не хочу, щоб наше життя було “після”. Я хочу, щоб воно було замість.

Уночі він прокинувся від дитячого плачу.

— Я піду, — прошепотіла Мія.

— Ми разом.

Вони підійшли до дитячого ліжечка. Маленькі очі дивились на них із довірою. Без страху. Без минулого. Тільки світло.

— Думаєш, він знатиме, ким ми були?

— Ні. Але він знатиме, ким ми стали.

— І ким?

— Тими, хто не зламався.

На столі лежав вирізаний газетний заголовок:

“Подружжя Кайдан: більше не в політиці, бізнесі чи криміналі. Вони зникли. Але світ чомусь став… спокійнішим.”

Мія склала його в книгу. Закрила. І більше ніколи не відкривала.

Бо справжні легенди — не ті, що гинуть гучно.

А ті, що вижили. І більше ніколи не повернулись у темряву.

КІНЕЦЬ.

Катя Черниш

Подобається

Відредаговано: 13.06.2025