Глава 33. Обличчя з минулого, що говорить майбутнім

Він чекав на неї біля старої вежі за містом. Сам. В темному плащі, з капюшоном. Він усміхався, коли вона підійшла.

— Зайшло надто далеко, як на дівчину з горища, — сказав він. — Але ти мене вразила.

— Хто ти?

Він скинув капюшон.

І Мія завмерла.

Це був Артем Оноре.

Колишній стратег Алекса. Той, хто зник ще до війни з Валентином. Розумний, жорстокий. Ніколи не піднімав зброю — бо не треба було. Він вбивав словами. Планами. І зрадив Алекса тоді, коли ніхто цього не чекав.

— Ти мала б мене пам’ятати. Я вчив Алекса думати. І вчив Валентина — мовчати. Але ви обидва вирішили йти без мене.

— То чого ти хочеш?

— Я не хочу тебе вбити.

— Ну дякую.

— Я хочу… запропонувати. Вибір.

Мія зиркнула. Ніякої зброї. Але небезпека — в його голосі.

— Алекс виграв, та й що? Від нього лишилась тінь. Він слабкий. Любить. А ти — вже не дівчинка. Ти його сила.

— До чого ти ведеш?

— Стань моїм союзником. Ми разом побудуємо нове. Без братів. Без крові. А з тобою — як новим Кайданом.

Вона усміхнулась. Холодно.

— Ти забув одну річ.

— Яку?

— Я не наступаю двічі на ті самі тіні.

Вона повернулась додому.

Алекс сидів на терасі. Чекав.

— Він повернувся, — сказала вона.

— Хто?

— Артем.

— Що сказав?

— Що я маю вибір.

— І?

Вона сіла поруч. Узяла його руку.

— Я зробила його ще тоді, коли ти кинув ніж замість того, щоб убити брата.

— І тепер?

— Тепер я — не твій тил. Я — твій фронт.

У цю ніч стало ясно: наступна битва — не за помсту. Вона — за те, хто буде новою силою світу, що народжується з попелу мафії.