Глава 32. Тиша, що вчиться кричати

Цей ранок був, як і всі —кава, море, теплий вітер.

Але коли Мія відкрила двері кав’ярні, щось у повітрі було інше. Ніби хтось дихав за її спиною.

— Доброго ранку, синьйора, — сказав новий клієнт. Молодий. Англомовний.

Гарно вдягнений. Усміхався надто широко.

— Вперше у нас?

— Так. Але дуже тепло. Майже…по-домашньому.

Він залишив чайові. Занадто великі.

І пішов. Але… не глянув у спину, як це роблять звичайні.

Він знав, що її очі — вже на ньому.

Увечері, коли Алекс повернувся, Мія мовчала.

Але він відчув.

— Щось сталося?

— Ні. Але скоро станеться.

Він поглянув пильно.

— Ти щось помітила?

— Я відчула.

Ту ж напругу, яка буває перед вибухом.

Той самий хід тіней.

Уночі вона не спала. Переглядала камери в кав’ярні. Збільшувала. Порівнювала. І тоді — побачила.

Той самий чоловік — вже був на відео місяць тому. Проходив повз. Дивився на вивіску. І тоді — зник.

Це не випадковість.

Це — розвідка.

Вранці Алекс хотів іти перевіряти район. Але вона зупинила його.

— Цього разу я.

— Що?

— Я йду туди. Подивлюся, хто залишив машину. Хто наглядає. Якщо це гра — я перша зроблю хід.

— Це небезпечно.

— Я не з тобою тому, що хотіла захисту. Я з тобою, бо хочу бути рівною.

Він мовчав. А потім сказав:

— Тоді пам’ятай головне: страх — це не слабкість. Страх — це сигнал. І ти вмієш його чути краще за мене.

Мія вийшла на вулицю сама. Без охорони. Без Алекса. Але в голові — досвід. У серці — вогонь.  Бо коли небезпека повертається — ти або ховаєшся, або встаєш першою.