Під маскою влади

Глава 31. Після грому — тиша

Минуло три місяці.

Імперія Кайдана — розформована.

Валентин — під судом.

Преса — кипіла, потім забула.

Місто далі жило. І ніхто не питав:

“А куди зник Алекс Кайдан?”

Тепер він був Алекс. Просто Алекс. Жив на півдні Італії. Маленьке село над морем. Він будував дерев’яну терасу, бо «руки мають пам’ятати щось, окрім зброї».

Мія — займалась маленькою кав’ярнею. Випікала. Малювала. Писала.

— Уявляєш, я колись навіть не вміла різати хліб, — сміялась вона.

— А тепер вмієш різати душі.

— Це все ще моя суперсила.

Інколи вони мовчали — просто сиділи. Бо тиша — це те, що вони тепер вміли цінувати.

А інколи вона прокидалась вночі. Його не було поруч. Він сидів на ґанку. Курив. Дивився на темряву, як у дзеркало.

— Все ще болить? — питала вона.

— Ні. Просто ще живу з нею.

— Ми не повернемось, правда?

— Ми вже інші. Повернення — це для тих, хто втік. А ми пройшли крізь усе.

Одного разу в кафе з’явилась газета. Хтось забув. На першій сторінці — знайоме ім’я. Один із колишніх “партнерів” Алекса — вийшов на волю. І зник.

— Думаєш, це кінець? — запитала Мія.