Глава 23. Коли серце не має права зупинитись

Білий шум.

Біле світло.

Білі простині.

І на них — червоні плями.

Мія сиділа поруч із ліжком. Алекс лежав, підключений до апаратів. Куля пройшла близько до серця. Ще кілька міліметрів — і…

Вона не думала про це. Вона не мала права думати про це.

— Ти обіцяв, що виживеш, — прошепотіла.

— Ти обіцяв, що ми доб’ємось до кінця. Разом.

Охоронці були скрізь. Кожен, хто входив — проходив перевірку. Лікарі працювали мовчки, як машини. Її руки не тремтіли. Але зсередини вона горіла.

І тут з’явилась вона.

Жінка. Висока. У чорному. Обличчя — частково закрите. Охоронець спробував зупинити, але вона прошепотіла щось. Кодове.

— Ким ви є?

— Я маю сказати їй дещо.

— Я — тінь його минулого. І ключ до вашого майбутнього.

Мія не одразу зрозуміла. Жінка сіла навпроти.

В її очах — втома. У руках — лист. Старий, пожовклий.

— Мене звали Сара. Я була подругою Аделіни.

Мія стиснула кулаки.

— Я знаю про неї.

— Ні, ти знаєш лише частину. Алекс не винен у її смерті. І він ніколи цього не дізнався.

— Що ви говорите?..

— Її вбили не конкуренти. А… ті, хто хотів зламати Алекса зсередини.

Його ж батько. Його ж родина.

Бо Аделіна знала надто багато. І хотіла витягнути його звідти. Її прибрали — як загрозу.

Мія не могла дихати.

— Чому ви мовчали всі ці роки?

— Бо боялась.

— А зараз?

— Бо якщо він не виживе — він має знати, що не був вбивцею.

Бо вбивця — я. Я мовчала.

У цей момент апарат біля ліжка запищав гучніше. Мія підскочила.

— Алекс?!

— Пульс падає! — крикнув лікар. — Відійдіть усі!

Мія стояла біля дверей.

Сльози текли без зупину.

“Ти не вбив її, Алекс.Але якщо підеш зараз — ти вб’єш мене.”

Ця ніч не про страх. Вона — про істину. І якщо серце Алекса ще б’ється — то тепер воно б’ється не для помсти. А для неї. І для себе.