Глава 16. Тиха пастка для хижаків

Її замкнули в кімнаті без вікон.

Стеля низька, камера в куті, двері сталеві.

Сигналу — немає.

Свободи — теж.

Але у неї був план. Бо ще перед від’їздом вона відчула небезпеку.

І підготувалась.

У браслеті — мікро-ножик, який Алекс подарував їй «на удачу».

У сережці — GPS-маячок, який активується вручну.

А в пам’яті — все, чому навчилася за останні тижні:думати, діяти, виживати.

Охоронець був недосвідчений. Занадто впевнений.Коли приносив їй їжу, не перевірив наручників. Бо не знав — вони вже давно перерізані.

На третій день вона напала першою.Заштовхнула його в кімнату, замкнула двері й вирвала із рації кодове слово:

— “Точка тиші — активна.”

Вона не знала, що саме воно означає. Але Алекс знав.

І вона знала, що він слухає.

У той самий час, у кабінеті, де Алекс уже три дні не спав, раптом зашипіла рація.

Голос. Її голос.

— “Точка тиші — активна.”

Його очі змінилися.

— Збирайте всіх. Ми йдемо за нею.

— Але...

— ХТОСЬ З МОЇХ ЇЇ ЗДАВ! І Я ЗРОБЛЮ З НИМИ ТЕ, ЧОГО ЩЕ НЕ РОБИВ.

Мія пробиралась по коридору. Камери — вимкнула. Ключ-карту зняла з того самого охоронця.

Вона знала, що не дійде до виходу. Але залишала сліди.Ножем по стіні — три подряпини.На підлозі — намистина з браслета.У вентиляції — волосина.

Вона будувала дорогу до себе.Не молилася. Не благала.Вона діяла.

За годину перед будівлю під’їхали чорні авто. Без фар. Без слів.

Алекс ішов першим.

Обличчя — біле, як смерть. Очі — чорні, як помста.

— Вони її зачепили? — прошепотів він.

— Поки що — ні, — відповів один із його людей.

— Значить, у них ще є шанс залишити це місце з диханням. Але лише шанс.

  Мія більше не чекала порятунку. Вона будувала його сама.Бо жінка, яка виросла в темряві, не боїться бути її частиною, коли це рятує життя.