“під маскою твого імені”
Глава 22.
Їх привела туди Амелія.
Старий монастир на краю Піренеїв.
Кам’яні стіни. Мовчазні монахині.
Тиша така глибока, що навіть страх чує себе винним.
Софія ходить повільно.
Її живіт вже помітний.
Вона вчиться знову дихати — не за інструкціями, а просто… жити.
— Нове ім’я? — спитала Амелія, подаючи документи.
— Вона тепер Анна.
А Лео — Лука.
Смішно. Як герої з історії, яку не змогли написати до кінця.
Але чи справді імена здатні сховати?
Чи минуле — як чорнило, що проступає навіть крізь білу тканину?
Внутрішній монолог Софії:
Я думала, що сила — це зброя.
Що хоробрість — це натиснути на курок першою.
Але зараз я боюся вперше. Бо під серцем — не місія.
Любов. Жива. Ніжна. Беззахисна.
І страх пробивається.
— А якщо я не зможу її врятувати?
— А якщо вони знайдуть нас?
— А якщо… я не буду достатньо доброю мамою?
Лео обіймає її, мовчки.
— Страх — це теж любов. Просто в паніці.
Вона стоїть у маленькій капличці.
Свічка тріпоче.
І вона шепоче не молитву.
А клятву:
"Я не дам цьому світу зламати тебе.
Я виросла в темряві, щоб ти народилась у світлі.
І якщо доведеться — я стану бурею,
аби ти могла спати спокійно."
Відредаговано: 03.07.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
