Розділ 2. Зустріч

Коли карета прибула до Цвіточу, вже майже стемніло. Аллан не очікував, що місто сильно зміниться за його відсутності. Але побачивши знайомі вечірні вулиці та кам'яні статуї на дахах будинків мимоволі відчув цілу гаму найсуперечливіших почуттів.

Місто Химер було його найбільшим витвором. Планом, який він вибудовував та готував не одне століття. І лише кілька місяців тому був змушений відмовитися від цього.

Невдовзі вони проїхали браму. Перед особняком вже зібралося багато карет. Аллан зійшов на бруківку, перехопив палицю і наказав ляльці відігнати екіпаж до інших карет.

Окинув байдужим поглядом гостей. Деяких він одразу впізнав. Провидиця Зіневра Трилуна граційно йшла до входу, поки золоті кільця на її ельфійських вухах побрязкували. Біля сходів прибулих зустрічав біловолосий чоловік у цілковито білому костюмі. Лише круглі окуляри з непроглядними чорними лінзами приховували прокляті очі чарівника. Корнелій Білозір — власник особняка, а також ректор академії Тайлогос. Поруч із ним на пів голови вище — декан воїнів Селена Роксан. Воїтелька виділялася з натовпу високим зростом і загрозливим виглядом навіть у вечірній сукні. На її поясі недвозначно висів батіг.

Помітивши мага, парочка напружилася і зашепотіла. Що ж, хоч Аллана запросили в особняк, раді цьому не всі. Проте для нього це не стало несподіванкою.

Прийшли сюди деякі міністри Світлої Ради. Магістр Буцефал йшов з таким виглядом, наче надавав велику честь своєю присутністю. Його оточувало кілька охоронців. Аллан згадав, як міністр раніше мітив на трон. І як рипів зубами, коли довелося поступитися місцем молодій парі магів. Схоже, з'явитись у будинок своїх нових правителів без належної охорони він не ризикнув.

— Аллане, — мовили збоку. Знайомий дівочий голос осколком встромився чоловікові в серце. Він повернувся до Майї. Дівчина стояла в білій сукні, майстерно розшитій червоними трояндами. Чорне, як вороняче крило, волосся зібране у високу зачіску. — Ти таки прийшов, — на губах дівчини заграла посмішка.

— Моя Княгине, — вклонився він, знімаючи капелюх-циліндр. — Хіба міг твій покірний слуга відмовити у запрошенні?

— Ти міг проігнорувати, як це робив попередні рази, — зауважила Майя. Хоч вони регулярно переписувалися, всі минулі запрошення залишалися без відповіді.

Аллан не міг уловити, що йому здається новим у її зовнішності. Спочатку він подумав, що це через світлу повітряну сукню, в якій вона виглядала тендітною і ніжною. Все це нагадувало, наскільки вона насправді молода. Він же звик бачити її в темних і зухвалих шатах, які підкреслювали її згубну красу. Або в обладунках, що попереджали про смертоносність, на яку здатна його маленька відьма.

Але зараз, крім одягу, було щось ще. Зміна в ній, яку він поки не міг пояснити, але чітко відчував.

— Не гнівайся, моя пані, — вирівнявся Аллан, притискаючи капелюх до грудей. — Я просто не хотів псувати твій прекрасний образ у моїй пам'яті та спостерігати, як твоє тіло зсередини роздуває чудовисько.

Майя на шпильку тільки поблажливо посміхнулася.

— Я рада, що ти приїхав, — сказала вона без хитрощів. — Мені це важливо.

У Аллана відразу відпало бажання далі її провокувати. Що гірше, його раптом уколола провина за необачні слова.

Підступність цієї жінки для нього була в тому, що поруч з нею у нього зненацька з’являлися докори сумління.

Майя підхопила його під руку і повела до особняка. З її зачіски вибилося кілька кучерявих чорних пасм. Чоловікові нестерпно захотілося доторкнутися до них. Але він тільки стиснув руків’я своєї тростини сильніше.

Від її руки на його плечі Аллан відчував, як у грудях відгукуються знайомі пекучі почуття. Вони підіймалися в ньому з тією ж неминучістю, якою приходить приплив моря. І йому тільки залишається безпорадно захлинатися в них.

— Чому тут? — спитав маг, через силу відводячи від неї погляд і спрямовуючи його на знайомий будинок. Він пам'ятав, як його пов'язали у цих стінах. Пам'ятав він, і як саме тут він погодився на союз із давнім ворогом. — Княгині потрібен свій замок. Якщо Яхонт Червоний не може тобі це дати.

— Замок будується. Тільки він буде не у місті. — Аллан запитливо глянув на дівчину. — У лісі Тисячі Шепотів, — сказала Майя. — Його збудує для нас батько Ельдара та його Двір Сутінок.

— І ти погодилася жити серед цих дикунів? — пирхнув Аллан. — У дрімучому лісі?

— Місто — теж ліс, просто звичніший для нас, — зауважила дівчина. — Але ж небезпечних звірів тут від цього не менше.

Аллану не було чим заперечити.

— Сподіваюся, ти добре відпочив за час поїздки, — сказала Майя, трохи схиливши голову.

— Досить добре. Враження трохи псували шпигуни твого чоловіка. Вічно вони вешталися за мною по п'ятах. Так і підмивало прибити парочку.

— Рада, що ти стримався. Вірні шпигуни дуже потрібні нашому князівству. Ти вже пробач, якщо вони тобі дуже докучали. Але Ельдар турбувався, як би ти без нагляду не вирішив зробити черговий апокаліпсис.

Аллан закотив очі, але помітив, як Майя раптом засмутилася. Невже через те, що шпигуни Яхонта Червоного доносили їй про всі його мандрівки борделями? Чи не означає це, що їй не байдуже з ким він проводить ночі?

Проблиск надії прискорив биття серця у його грудях.

— Зрозумій правильно, Аллан, — великі блакитні очі Майї з тривогою подивилися на нього, — я б не хотіла, щоб вона народилася за часів війни. Я хочу подарувати їй мирне майбутнє.

Аллан трохи розчаровано видихнув.

— Даремно. У тебе і твого ручного даймона талант до війни, — стримано відповів Аллан, спираючись на тростину. — Я вже бачив.

Майя не поспішала відповідати.

— Роза, — тихо промовила вона, і до її погляду повернувся колишній теплий блиск. — Ми вирішили назвати її Розою. На честь матері Ельдара.

***

«Банальне ім'я. Банальний вечір. Банальна нудьга», — думав Аллан, сидячи в найдальшому кутку зали й мляво бовтаючи на дні келиха залишки червоного вина.