Розділ 8

Я обережно підіймаю її  з пуфіка, тримаючи Клару на руках. Вона легенька, крихка, ніби створена з пелюсток. Її голова м’яко лежить мені на плечі, подих рівний, глибокий. Вона заснула на тому пуфі, схилившись до стіни, ніби дитина, яка втомилась від занадто великого світу. Я не зміг залишити її там, не в такому стані, не в цей момент.

Крок за кроком підіймаюсь сходами до нашої спальні, обережно, не збудивши її. У кімнаті напівтемрява. Я відчиняю двері ногою, заходжу, і м’яко вкладаю її в ліжко. Вона щось знову шепоче, невиразно, несвідомо, а я лише тихо пригладжую її волосся й притискаю ковдру до її плечей.

— Спи, tesoro mio… Ти в безпеці. Поки я дихаю — ти в безпеці.

Я дивлюсь на неї ще кілька довгих секунд. Її обличчя мирне. І я повинен зробити все, щоб цей спокій залишився з нею назавжди, навіть якщо мені доведеться повернутися до того, чим я гидую.

Я закриваю двері за собою й починаю спускатись сходами — повільно, важко, з тією самою вагою на серці, яку відчуваєш, коли йдеш на війну.

Крок за кроком — ніби по жертовному шляху.

Заходжу в свій кабінет — старий дубовий письмовий стіл, полиці з книгами, сейф, декілька фотографій з минулого, які я не зняв лише тому, що на них уже давно не дивився. Усе довкола пахне спогадами, шкірою, сигарами і гнівом. Сідаю за стіл, витягаю телефон.

Я натискаю на контакт, який ніколи не змінився.

Маттео.

— Алло, — голос мого друга звучить глухо. — Все добре?

— Приїжджай. Негайно, — мій голос твердий, без пауз, без пояснень. 

— Я вже в машині, — відповідає він коротко, як завжди. — Двадцять хвилин.

Я кладу слухавку.

Це був мій найвірніший друг ще з дитинства. Він був свідком усіх моїх падінь, кожного кривавого рішення, кожного зламаного присяжного слова. І він ніколи не зраджував. А зараз мені потрібна саме така людина.

Я розвертаю крісло до вікна. Дивлюсь у темну ніч.

Місто спить, але я — ні.

Поки вони дихають, поки в Палермо хтось насмілюється вимовляти ім’я Клари в шантажі — я не маю права спати.

Сьогодні ми почнемо план.

І сьогодні той, хто погрожує мені, дізнається, що я ще не забув, як виглядає справжній Дон.

Сиджу в кріслі, дивлюся в ніч, яка розчинилася за вікном, мовчазна й холодна. Кожна секунда тягнеться, як канат, обмотаний навколо мого горла. Думки одна за одною, мов кулі в револьвері, заряджають мене: дядько, Палермо, Клара, сім’я… мафія.

Згадую його голос у тому повідомленні. Коротке, рубане, з отим брудним, знайомим сицілійським акцентом, що в мені викликає лише відразу:

Руки знову стиснулися в кулаки, суглоби побіліли. Я ледве стримав себе, щоб не кинути телефон об стіну. Але замість цього я дихаю повільно, холодно, майже механічно. Гнів — мій старий друг. Він не змінився.

Клара не повинна нічого знати.

Це мій світ, не її. Вона — світло, яке я колись загубив і тепер нарешті знайшов. Я не дозволю, щоб воно згасло через когось на кшталт мого дядька. Ні. Я захищатиму її. Від усього.

Статус Дона? Нехай він думає, що я його візьму. Нехай відчує перемогу — на мить. А потім я заберу в нього все, як він хотів забрати в мене Клару.

Тихо заскрипіли двері.

Я не обертаюся — знаю цей крок. Matteo.

— Алессандро, — його голос глухий, трохи стурбований. — Я тут. Що сталося?

Я мовчки подаю йому телефон. Він читає повідомлення.

Погляд його змінюється миттєво: з цікавості на загрозливу концентрацію.

— Що ти вирішив?

Я повільно повертаюсь до нього.

— Я поїду. Але не для того, щоб стати їхнім Доном. Я поїду, щоб знищити це кубло остаточно. Один раз і назавжди.

— А Клара? — запитує він обережно.

Я піднімаю очі. Теплі, але твердi.

— Tesoro mio залишиться тут. Під охороною. Ти збереш усіх своїх людей, перевірених. Я не довіряю нікому, крім тебе. Вона не повинна знати, що щось відбувається. Ні пари з вуст.

— Вона не пам’ятає ні мене, ні когось іншого, а тебе тим паче не памʼятає — додаю тихо я.

Я затуляю очі долонею на мить.

— Але вона пам’ятає, як я до неї ставлюсь. І це найважливіше. Поки вона вважає мене своїм — я не здамся. А коли все закінчиться… я розповім їй правду. Все, до останнього шматка.

Маттео кивнув.

— Тоді я почну готувати команду. Виліт — завтра ввечері?

— Ні, — кажу я рішуче. — Завтра я лишу її не просто з охороною. Я сам влаштую все. І тільки тоді полечу.

Я підводжуся. Підходжу до бару, наливаю трохи віскі. Але не п’ю. Лише тримаю келих.

— Вони хочуть побачити майбутнього Дона? — тихо усміхаюсь, дивлячись у вікно. — Вони його побачать. Але на своїй останній зустрічі.