Розділ 7

Я саме завершив розмову з давнім другом, який заїхав ненадовго — лише побажати Кларі швидкого одужання та подивитись, чи справді вона повернулась додому. Я чемно подякував йому за турботу, провів до дверей, і коли останнє “ciao” стихло за порогом, я повернувся до себе. В дім.

До Неї.

Вгору сходами я піднімався швидко, але без поспіху — вона мала бути в кімнаті, з книжкою в руках, можливо, все ще закутана в той плед, що я сам вкрив на ній. Її волосся, м’яке й світле, мало віддзеркалювати сонячне світло, що ллється крізь великі вікна. Я любив цей образ — вона у моєму домі, як частина самого простору, що я створював для нас обох.

Я відчинив двері до кімнати. Погляд одразу ковзнув до ліжка — порожнє. М’яко складена ковдра. Подушка рівна, як після заправки.

Мої брови зсунулися. Я озирнувся навколо. Кімната — тиха. І тиха не тим спокоєм, що я залишав її кілька хвилин тому, а якоюсь тривожною порожнечею. Її не було.

— Клара? — окликнув я, наближаючись до вікна. Нікого.

Я швидко вийшов у коридор, перевірив сусідню кімнату — нічого. Кроки стали швидшими, майже несвідомими. Щось у грудях стислося, як залізна рука. Невже їй знову стало зле? Невже вона згадала щось — і втікла? Чи, можливо, захотіла піти… від мене?

— Tesoro mio… — прошепотів я майже на межі молитви. Мене лякала сама думка, що вона може зникнути. Що я знову можу втратити її.

І тут я заглянув до читацької зони, де ми з нею щойно були. Мій погляд впав на ніжний силует, що мирно спочивав на кремовому пуфі біля стіни. Її голова злегка схилилася набік, руки спокійно лежали на колінах, а поруч на підлозі — книга, з якою вона, напевно, заснула.

Я зупинився. Лише спостерігав.

— Mia cara…

Моє серце поступово заспокоювалось. Вона просто заснула. Вона була тут. Вона не втекла. Вона… ще зі мною.

Я обережно наблизився, став на одне коліно перед нею. Її дихання було рівним. Вії тремтіли у сні. Я не стримався — поцілував її в маківку, ледве доторкнувшись, як робив це тисячі разів до того. Вона навіть уві сні трохи нахилилась до мого дотику — наче пам’ять її шкіри знала мене краще, ніж розум.

— Amore, — прошепотів я, — ти ще не знаєш, як сильно ти моя. І завжди була. І будеш.

Я сів поруч, не будив. Просто тримав її. Моя рука ковзнула до її долоні — тепла, м’яка. Я обережно сплів пальці з її. І так сидів — мовчки, спокійно, з усвідомленням, що навіть коли її пам’ять не повернеться, я залишусь тут. Поруч. Завжди.

Я сидів поруч із Кларою, тримаючи її долоню в своїй. Її шкіра була м’якою, теплою — живою. Спокійне дихання, легкий рум’янець на щоках, тремтіння вій — усе це заспокоювало мене більше, ніж будь-яке заспокійливе. Я міг спостерігати за нею вічно. Моя bella mia. Моя Клара.

Світ зупинявся, коли вона була поруч. Усі справи, небезпеки, минуле, яке я так ретельно приховував від неї, — усе втрачало сенс. Вона була моїм сенсом. Вона — мій спокій.

Але цей спокій зруйнував звук вібрації. Телефон у кишені брязкнув — різко, грубо, як постріл. Я повільно витяг його, намагаючись не зрушити Клару. Вона щойно заснула, її тіло так довірливо схилилося до мене. Але екран спалахнув, і в одну мить, як удар обухом по голові, я побачив ім’я, яке давно не з’являлося в моєму житті.

Дядько Вітторіо

Мій дядько. Мій хрещений. І… справжній Дон.

Я ковзнув пальцем по екрану — повідомлення було коротке. Але кожне слово — отрута.

“Алессандро, твій час настав. Я не чекатиму більше. Якщо не приїдеш до Палермо впродовж 48 годин, щоб прийняти своє місце — місце Дона, — я заберу в тебе те, що ти так цінуєш. Tu lo sai chi è. Non scherzo.”

Ти знаєш, хто це. Я не жартую.

У грудях щось стиснулось. Раптово весь повітря в кімнаті здався важким, як бетон. Пальці, що тримали телефон, похолоділи. Я мовчки перечитав повідомлення ще раз. Потім ще раз. І ще.

Ні. Ні… Вони не посміють. Не торкнуться її. Не посміють навіть наблизитись. Але я знав, що вони можуть. Бо я сам виріс у тій системі, серед людей, які вміють карати, шантажувати, ламати, вбивати. Людей, які не мають меж, якщо йдеться про владу.

Клара щось прошепотіла уві сні. Її тіло ледь торкнулося мого плеча. Ніби шукала мого тепла уві сні. І цей невинний рух розірвав мене навпіл. Як я міг втягнути її в усе це?

Я знав, що день, коли вона опинилась поруч, змінив усе. Я думав, що втік. Що поховав свою мафіозну частину десь у глибині Сицилії, з пилом минулого. Але вони завжди чекають. Завжди стежать. І завжди пам’ятають, чий ти син.

Мій батько був легендою в Коза Ностра. Його брат — мій дядько — зараз керував сім’єю, але він старіє. Він завжди казав: “Твоя кров — твоя доля.” Я тікав, і я захищав Клару, намагаючись дати їй життя, яке не матиме нічого спільного з мафією. Але тепер… вони згадали про мене. І поставили ультиматум.

Я подивився на неї.

Моя tesoro mio. Якщо вони торкнуться хоч волосини з її голови — я перетворю Південну Італію на попіл.

І я знав: у мене не було вибору. Я мав їхати. Мав встигнути до Палермо, перш ніж дядько реалізує свою погрозу. Але як мені залишити її? Вона нічого не пам’ятає. Вона не знає, з ким живе. І вона точно не знає, що живе під одним дахом із потенційним Доном мафії.

Я нахилився до її чола і поцілував її.

— Amore mio… — прошепотів я, ковтаючи біль. — Я завжди захищатиму тебе. Навіть якщо доведеться зануритися знову в пекло. Навіть якщо знову доведеться стати тим, ким я колись поклявся більше не бути.

Я пригорнув її до себе міцніше.

І знав — завтра я вирушаю до Палермо.

Бо тільки так я зможу вберегти її.

Пишіть свої враження у коментарях , буду рада їх почитати