Розділ 6

Він сидів поруч, обіймаючи мене з тією обережністю, яка завжди відчувається сильніше за будь-які слова. Ми мовчали, але то було хороше мовчання. Спокійне, наповнене глибоким, майже чуттєвим змістом. Я відчувала, як він час від часу цілує мене в маківку, і це чомусь щоразу викликало в грудях хвилю тепла, яке розтікалося до кінчиків пальців. Але водночас я не могла позбутися відчуття, що щось усе ж залишалося невимовленим. І в ньому, і в мені.

— Алессандро… — я повернулася до нього, дивлячись у його очі. — А як ти… зрозумів, що я — саме твоя? Що я — твій «скарб», твоя «bella mia»?

Він подивився на мене, і щось у його очах змінилося. Стало м’яким, але глибоким, ніби він пригадував щось надзвичайно особисте.

— Ти не повіриш, mia cara… але це сталося майже одразу. У той самий вечір, коли я вперше побачив тебе. Ти стояла біля фонтану, вся у світлі ліхтарів, і сміялась. Я ще тоді подумав, що такий сміх не може належати просто незнайомці. Він мав належати мені. Ти мала належати мені… Бо щось у мені, amore mio, ніби зітхнуло з полегшенням: “Ось вона. Нарешті.” І я просто більше не міг відірватися від тебе. Ти стала моїм домом, ще до того, як ми заговорили вперше.

Я мовчала. Його слова звучали… майже як сон. Як ті уривки памʼяті, які іноді пливуть на межі сну та дійсності. Вони були красиві, пронизані емоцією, але водночас щемкі. Бо я не пам’ятала цього. Не пам’ятала, як стояла біля фонтану, як сміялась… як уперше подивилась на нього.

— Мені шкода… — прошепотіла я, опускаючи погляд. — Що я не пам’ятаю… того вечора, наших моментів, тебе так, як мала би… Це несправедливо. Наче я все це зруйнувала…

— Tesoro mio… — Він м’яко взяв моє обличчя в долоні, підняв мій погляд до свого. — Нічого не зруйновано. Ти тут. Жива. Зі мною. І цього достатньо. Пам’ять повернеться. А навіть якщо ні… я змуслю тебе закохатися в мене знову. І ще раз. І ще. Стільки разів, скільки буде потрібно. Бо я вже це робив. І я знаю — ти не зможеш не полюбити мене знову. Бо ти — моя.

Я всміхнулась крізь сльози, не тому що він примушував мене, а тому що в його словах була правда. Я не могла цього пояснити, але глибоко в собі я знала — цей чоловік не бреше. Він справді був поруч. Він справді кохав. І я справді колись відповіла йому тим самим.

— Добре… — мовила я, знову згортаючись до нього ближче. — Тоді почни з того, що знову назвеш мене своїм… як там було?

— Tesoro mio? — усміхнувся він.

— Саме так.

— Tesoro mio… — прошепотів Алессандро і знову поцілував мене в маківку. — Моє єдине.

І в той момент, загорнута в його обійми, я вперше відчула: навіть якщо я втратила частину себе — я на правильному шляху, аби знову знайти себе в його погляді, в його словах… і в його любові.

У кімнаті було спокійно, і мені здавалося, що повітря тут пахне чимось знайомим — нотки лаванди, деревного диму й якогось теплого парфуму… його парфуму. Те, як Алессандро проводив пальцями по моїй долоні, як називав мене tesoro mio, bella mia, залишало по собі дивне відчуття захищеності й тремтливого сум’яття. Я хотіла пам’ятати все, чим ми були одне для одного. Але поки — не могла.

Враз унизу пролунав звук відчинених вхідних дверей і глухі голоси. Я різко повернула голову до дверей, які були позаду Алессандро, і в мить він теж повернув голову до дверей, але згодом піднявся із ліжка, сказав швидко й тихо:

— Я зараз. Хтось приїхав. Відпочивай, amore mio.

Його поцілунок у чоло був таким же м’яким, але коли він вийшов із кімнати, я залишилася сама — вперше за весь цей час. Не знаю чому, але мені раптом закортіло подивитися на все навколо. Щось глибоко в мені просило розпізнати бодай щось знайоме, вловити якийсь знак, деталь, запах — усе, що могло б пробудити пам’ять.

Я обережно підвелася, ступила босими ногами на м’який килим, і підійшла до великого вікна, яке виходило на внутрішній сад. Звідси було видно ті самі туї й квітники, які так здивували мене раніше. Але тепер я дивилась на них уже інакше — уважніше. Усі ці клумби… вони були розміщені надзвичайно акуратно, майже симетрично, і водночас — з якоюсь ніжністю. Тут не було показної розкоші, радше… жива любов. Людина, яка садила ці квіти, любила це місце. Можливо… я?

Я провела пальцями по краю підвіконня — дерево було світлого кольору, з м’якою обробкою. На ньому лежала невелика скляна фігурка янгола з золотою ниткою замість німбу. Торкнувшись її, я відчула тремтіння у грудях. Щось зрушило. Але не відкликалося словами. Лише відчуттям, ледь-ледь.

Я пройшлася кімнатою. Поруч — етажерка з книгами. Вони були всі на італійській, французькій та англійській. Класика. Кілька видань по флористиці й архітектурі. Я взяла одну — «La bellezza nei dettagli». На титульній сторінці був підпис. Мій підпис. Мій?

«Для Клари. Пам’ятай, що краса — це не розкіш. Це вибір. І ти завжди його робила. — A.»

Я повільно опустилась на пуф і тримала книгу в руках, немов дорогоцінність. Це щось означало. Щось важливе. Я, напевно, любила красу. Можливо, займалася ландшафтним дизайном? Можливо, саме тому Алессандро казав, що це я посадила квіти?

І тоді я знову подивилась на двері. Хто прийшов? Чому він пішов зустрічати сам? І чому я, всупереч усьому, не змогла залишатися байдужою до його відсутності навіть на кілька хвилин?..

Затишшя в домі більше не здавалося мені тишею — воно стало очікуванням. Я стояла посеред кімнати, з книгою в руках і з серцем, яке, здавалося, чекало не пояснень, а… згадок. І якщо я їх не знайду сама — то, можливо, вони прийдуть разом із ним.

Я все ще тримала книгу в руках. Її обкладинка була приємно теплою на дотик, а сторінки ледь шелестіли, коли я несвідомо проводила по ним пальцями. Але очі поволі злипалися. У кімнаті панувала тиша, лиш інколи її порушували звуки знизу — приглушені голоси, чиїсь кроки, обережні і короткі. Мабуть, Алессандро все ще розмовляв із гостем або кимось із персоналу. Я не знала точно. Та й не мала сили підвестися.