Розділ 3

Я стояв у кутку палати, не знаючи, куди подіти руки. Здавалося, що повітря стало в’язким, кожен вдих дався важче. Вона лежала на ліжку, така жива і така… чужа. Очі — ті самі, в які я колись міг заглядати годинами, — тепер дивилися на мене як на незнайомця. Ні, гірше. Як на загрозу.

І знаєте, я був готовий до того, що їй буде боляче. Що вона буде слабка. Що буде плакати, просити пояснень. Я думав, вона тягнутиметься до мене, шукаючи в мені той маяк, яким я для неї завжди намагався бути. Але цього не сталося.

В її очах був страх. Не розгубленість, не біль, не здивування — саме страх. Холодний, тваринний, інстинктивний. Від мого голосу вона стиснулася, як від удару. Від моєї руки — відвернулася, ніби я пекельним вогнем торкався.

Це вбило мене.

Мене попереджали, що після аварії у неї можуть бути проблеми з пам’яттю. Але ніхто не говорив, що вона… що вона буде боятися мене. Що я стану для неї чимось ворожим. Мовби в одному зі снів я зрадив її, а вона прокинулась уже з цим знанням, як із шрамом.

— Я не знаю, хто ви. Не торкайтеся мене, — сказала вона, і кожне слово било по мені, як камінь.

Я опустив руку. Проковтнув ком, що підступив до горла. Посміхнувся — автоматично, без сенсу. Бо вона вже не бачила. Відвернулась, як від небажаного гостя.

Я не пам’ятаю, як вийшов із палати. Лікар щось говорив — я кивав. Медсестра дивилась з жалем, ніби я втрачав її не вдруге, а вже вдесяте. Коридор був довгий. Холодний. Люди проходили повз, але я нікого не бачив. Мене роздирав всередині один-єдиний факт: вона не пам’ятає мене. Не впізнає. І, здається, не хоче згадувати.

Я зупинився біля вікна. Дивився на сіро-жовте небо, на хмари, на далекі обриси міста, яке ми колись разом досліджували — в дощ, у спеку, на світанку. Я пам’ятав її сміх, як вона любила штовхати мене плечем, коли злилась жартома. Я пам’ятав її очі, коли вона дивилась на мене з довірою, якої ніхто інший ніколи не давав. Я пам’ятав, як вона обирала плаття на весілля, як носила його вдома й крутилась перед дзеркалом. І зараз — усе це нічого не значило. Бо вона не пам’ятала нічого з цього.

А головне — я більше не був тим, кому вона вірить.

Знаєте, я не був ідеальним. Я дійсно був не завжди поруч. Часто занурювався у роботу, про щось мовчав, часом забував сказати «кохаю». Але я ніколи не зраджував. Ніколи не робив їй боляче свідомо.

І зараз, коли вона лежить у цій стерильній білій кімнаті, розгублена й самотня, — я знаю, що маю бути поруч. Навіть якщо вона не пам’ятає, ким я був. Навіть якщо більше ніколи не впізнає мене.

Бо я пам’ятаю все. І пам’ятаю її. Справжню. Нашу.

І якщо доведеться починати з нуля — я почну. Якщо потрібно буде заново закохати її в себе — я це зроблю. Кожного дня. Кожної миті.

Я витер очі рукавом і зробив глибокий вдих. Потім пішов назад до палати. Тихо, не нав’язливо. Просто щоб бути поряд. Бо я був їй потрібен навіть тоді, коли вона цього ще не знала.

Я увійшов у палату, не поспішаючи, ніби боявся зламати ту тендітну крихкість, що ще тримала її на межі між реальністю й хаосом. Вона лежала, трохи повернувши голову, намагаючись відгородитися від усього світу, ніби сама не хотіла розуміти, де вона і що з нею сталося. Її очі, які ще хвилину тому палали страхом, тепер були сумними, наче в них тягар усіх забутих спогадів важким каменем опустився.

Я підійшов ближче, опустився на коліно біля ліжка, щоб бути на одному рівні. Моя рука тремтіла, але я не відводив її, готовий простягнути, підтримати, доторкнутися — хоч якось дати їй знати, що я поруч, що вона не одна.

— Я знаю, що зараз тобі страшно, — прошепотів я, намагаючись говорити повільно, щоби слова доходили до неї, хоч якось проникали крізь туман у голові. — Але я тут. Я з тобою. І ти не мусиш нічого згадувати одразу. Не зараз. Не сьогодні.

Вона не відповідала, але я бачив, як тремтить її рука. Тіло наче боролося між бажанням відштовхнути мене і потребою в підтримці. Вона губилася в простих речах — хто вона, як вона сюди потрапила, що сталося, — а я знав, що відповіді в її голові зникли, розбиті на шматки, як скло після удару.

Я спробував ще раз, тихо і поважно:

— Ти пам’ятаєш мене? Можеш сказати хоча б щось? Як мене звати?

В її очах промайнула тінь паніки, і вона швидко відсахнулася.

— Ні… — прошепотіла, і голос був таким крихким, ніби вона боялась навіть цього слова. — Я нічого не пам’ятаю.

Вона дивилася у порожнечу, а я розумів — там немає мене. Немає нашого спільного життя, наших мрій, обіцянок, тих сотень маленьких моментів, що будували нас.

І тоді вона почала говорити слово, яке знову викликало у мені бурю — «наречений». Я бачив, як у її очах раптом з’явився страх, такий гострий і дикий, що аж стискалося серце.

Чому це слово так її лякає? Чому воно викликає у ній біль, а не радість?

Я не став наполягати. Замість цього сказав:

— Все буде добре. Ми розберемося з цим разом. Крок за кроком.

Вона кивнула, хоча й не впевнено, і я відчув, що попереду — довга дорога. Дорога, де я маю не лише любити її, а й бути її опорою в світі, який раптом став для неї чужим і страшним.

Я взяв її руку в свої, і навіть якщо вона не впізнає мене зараз, я ніколи не відпущу її. Бо любов — це не тільки спогади, а й готовність боротися за людину, яку любиш, навіть коли все навколо тьмяне і невідоме.

І я був готовий почати цю боротьбу з самого початку. З нею. Для неї. Для нас.

Діліться у коментарях своїми враженнями та думками , буду дуже рада їх почитати :)