Розділ 2

…Минуло понад шість місяців з того дня.

Місто за вікном більше не мало кольору. Воно або тьмяно диміло дощем, або просто мовчало — так само, як і вона. Клара лежала в палаті вже 194 дні. Я рахував. Не пропустив жодного. Жодного ранку, аби не з’явитись тут хоча б на пів години. Жодного вечора без її імені на вустах. Вона була тишею в моєму житті, яка кричала голосніше за будь-який натовп.

Я змінився. Все змінилось.

Я вже не носив костюмів. Мої руки вперше за багато років були без годинника, без золота. Я спав на жорсткому дивані в лікарняному коридорі, їв те, що приносила Марія — прибиральниця, яка взяла мене під крило, як власного сина. І я… я відчував, як світ навколо стискається до однієї точки. До неї. До Клари.

Я говорив із нею щодня. Розповідав, що збудував дім біля моря, як вона хотіла. Що посадив мигдаль у саду — її улюблене дерево. Що Андреа покинув бізнес і поїхав у Перу, мовляв, досить уже мафії в нашому житті. Я говорив, бо віра — це єдине, що залишалось. А ще — ревнощі.

Так, навіть у її мовчанні я ревнував. До лікаря, який торкався її руки. До сну, який утримував її в полоні. До власного минулого, яке вкрало у мене її.

Іноді я думав: може, вона просто не хоче повертатися? Може, її душа вже там, де спокійніше? Де немає Руффо, немає брехні, немає кривавих грошей. А потім я згадував її сміх. Її пальці, що ковзали по моїй щоці вночі. І я знову говорив.

Сьогодні був черговий день. Але щось у повітрі змінилось.

Я зайшов у палату, як завжди. Освітлення м’яке, білизна охайна, тиша. І вона — така ж ніжна, така ж далека.

Я сів поруч, взяв її долоню.

— Клара… — прошепотів я. — Ти знаєш, я завжди був мовчуном. Як мій дядько. Як усі Руффо. Нас вчили мовчати, коли боляче. Мовчати, коли втрачаєш. Але зараз я мушу говорити, бо боюся втратити тебе назавжди.

Я провів пальцями по її долоні, відчуваючи слабке тепло.

— Пам’ятаєш, як ми сперечались про собаку? Ти хотіла лабрадора. Я казав, що це кліше. А тепер я вже замовив його. Він чекає нас у домі. Смішний, трохи дурнуватий. Я назвав його Лука. Твій улюблений актор. Ти ж сміялась тоді, коли він спіткнувся на прем’єрі…

Я не зміг стримати сліз. Вперше. За пів року. Вони текли мовчки, мов не мали права на звук.

— Якщо ти не повернешся, Клара… я не знаю, ким стану. Я не зможу бути ніким. Бо тільки з тобою я став людиною.

Тиша. Монітор — стабільний. Її дихання — механічне. Тиша.

Я схилився, поцілував її у лоб, як щодня. Але щось… щось змінилось. Ледь відчутно. Немов пальці в моїй руці — поворухнулись.

Я завмер. Серце застигло.

— Клара?.. — прошепотів я. — Ти мене чуєш?

Монітор — рівно. Але її повіки… вони тремтіли. Ледь помітно. Як вуаль у вітрі.

— Якщо чуєш — стисни мені руку, — я нахилився ближче, голос тремтів.

Тиша.

Секунда.

Друга.

І потім — тиск. Легкий, слабкий, як подих. Але реальний.

Вона стиснула мою руку.

Сльози знову покотились. Але цього разу — як дощ, що змиває попіл.

Я натиснув кнопку виклику. Вбігли лікарі, медсестра. Крик, рухи, світло. Але я був там, поряд з нею. І коли вона вперше за пів року ледь чутно прошепотіла:

— Ма…ма…мо…

Я зрозумів — ми ще не програли. І навіть кров Руффо не здатна вбити любов.

…Світ навколо мене був ніби затягнутий густим, молочним туманом. Спочатку — тиша. А потім, повільно, наче краплі дощу, почали з’являтися звуки: пікання апарата, тихі голоси, шелест одягу. Моє тіло здавалося чужим — важким, мов свинцеве, кожен рух болів, навіть дихання давалося через силу.

Очі відкрилися мимоволі. Світло боляче вдарило по зіницях, я здригнулась. Переді мною — розмиті обличчя. Хтось нахилився ближче, говорив щось, здається, лагідно. Лікар? Медсестра? Голос чоловічий… ні, жіночий… Я не могла зосередитись.

— Ви мене чуєте? — голос прозвучав чіткіше.

Я ледь помітно кивнула.

— Ви знаєте, як вас звати?

Я намагалася щось сказати, але горло пекло, як від сухого вітру. Зібравшись з силами, прошепотіла:

— Я… я не знаю…

Лікарі переглянулися. Один з них підійшов ближче.

— Ви потрапили в аварію. Вас привезли без свідомості. На щастя, життєві функції стабільні. А це, — він вказав убік, і я ледве повернула голову, — ваш наречений. Він був із вами в лікарні всі ці 6 місяців поки ви були в комі.

“Наречений”.

Це слово відлунням прокотилося в голові. Все навколо наче здригнулось. У грудях — щось стиснулося. У мене ніби вдарили в серце. Погляд мимоволі ковзнув у той бік… високий чоловік, з втомленими очима, погляд сповнений тривоги, занепокоєння… Я мала б його впізнати, правда? Але замість теплого сплеску впізнавання — холодний жах. Холодний, пронизливий страх. Його очі… вони мене лякали. Щось у мені кричало: не підходь.

— Ви впізнаєте його? — запитав лікар.

Я знову подивилася на обличчя цього “нареченого”. Він зробив крок до мене… і я автоматично заплющила очі від страху.

— Ні, — сказала я швидше, ніж встигла подумати. Голос тремтів. — Я нічого не пам’ятаю…

І це була правда. Порожнеча в голові. Наче хтось стер усе — моє ім’я, моє минуле, навіть мої емоції. Але в цій порожнечі, серед туману — з’явився страх. І він був справжній.

Лікарі ще щось говорили, щось пояснювали — мені, «йому», одне одному — але я більше не слухала. Всі слова, всі звуки втратили сенс, заглушені гулом у вухах, що нагадував відлуння вибуху. У повітрі ніби стояла густа напруга — така, що її можна було торкнутися пальцями. Я лежала, ніби зашита в чужому тілі, приклеєна до лікарняного ліжка, без жодного коріння в цьому світі. Ні імені, ні минулого, ні опори. Лише серце, яке билося дико й нерівно, кожним ударом немов сигналізуючи: «Щось не так. Ти не в безпеці».

Чоловік, якого вони називали моїм нареченим, знову ступив до мене. Його постать затулила світло, і я автоматично відсахнулась. Він наче цього не помітив або не хотів помічати — і це ще більше лякало. У його очах була якась нав’язлива ніжність, щось таке, що мало б мене заспокоїти… але замість того викликало тривогу. Він назвав мене по імені — іменем, що мені нічого не сказало. А потім простягнув руку. В якусь іншу мить, у якійсь іншій реальності, я, можливо, обійняла б його. Але зараз усе моє єство закричало: Не торкайся! Не вір йому!