Через 16 років)))

Минуло шістнадцять років.

У тиші ранкового саду, де повітря пахло яблуневим цвітом і свіжою росою, сиділа Джейн. Її мідно-руде волосся, злегка скручене на кінчиках, ловило сонячні промені й світилося теплим золотистим відтінком. А зелені очі — ті самі, що колись змушували чоловіків забувати слова — тепер світилися лагідністю й умиротворенням.

На колінах Джейн лежало полотно з тонкою золотою ниткою. Біля неї, горнучись маленьким плечиком, сиділа її донька — крихітна, ніжна, мов квітка, яку можна розчавити одним необережним дотиком. Її назвали Лія— ім’ям, у якому звучала м’якість світанку. Лія мала таке ж мідне волоссячко, як і Джейн, але світліше, майже медове. Її великі карі очі завжди були трохи здивовані світом, наче кожна дрібниця була для неї дивом.

— Ні-ні, люба, голку тримай ось так, — усміхнулася Джейн, обережно скеровуючи маленькі пальчики. — Нитка слухається, коли з нею ніжні.

Еліана серйозно кивнула, моргнувши пухнастими віями.

Трохи далі, в тіні розквітлої виноградної арки, сиділа третя дівчина. Вона була старша за Еліану на десять років, майже доросла — вже не дитина, але ще й не жінка. Темне, блискуче, густе волосся спадало хвилями на плечі. Шкіра була світлою, чистою, а риси — виразні й витончені.

Але найбільше вражали очі.

Зелені.

Точно такі, як у Джейн.

Їхній незаперечний відбиток.

Ця дівчина — Едіт Томсон — навіть у своїй стриманості мала щось від Джейн: підборіддя з легким вигином, тонку лінію шиї, виразну, майже горду осанку, плавність жестів. Навіть у тиші було видно — вони пов’язані кров’ю, схожі так, що чужа людина легко могла б прийняти їх за матір і доньку.

Едіт була вихованкою престижного інтернату — розумна, зразкова, спокійна. Вона завжди приїжджала сюди на канікули, вважаючи дім Дарсі та Джейн просто гостинним маєтком далекої родини, яка колись прихистила її матір.

Вона не знала правди.

Не знала, чому її зелені очі так дивно перегукуються з очима Джейн.

Не знала, чому щоразу, повертаючись сюди, почувається так… правильно.

Джейн здригнулася лише раз — коли сонячний промінь висвітив обличчя Едіт так, що та стала майже її віддзеркаленням, тільки в темних тонах. Поправила пасмо волосся доньки, вдихнула глибше, сховала хвилювання.

Едіт сиділа під аркою й читала, опустивши довгі вії, але іноді її погляд неначе сам злітав на Джейн.

І щоразу на мить у її очах з’являлося те тепле світло, яке вона ніколи ні з ким не обговорювала.
 

Саме в цю мить на терасу легко й швидко піднялися знайомі кроки.

— Мамо! Ліє! — пролунав теплий, молодий голос.

На порозі стояв їхній син — високий юнак із розтріпаним після верхової їзди волоссям і рум’янцем, який залишався на щоках після швидкого галопу. Він був однолітком Едіт — і ставився до неї майже як до сестри, бо вона росла поруч усе його життя.

— Обід готовий, — усміхнувся він, сперся рукою на дерев’яну раму. — Тато чекає.

Лія підняла голову й засяяла, а Джейн, торкнувшись руками обох дівчат, підвелася.

Тераса ожила м’яким рухом трьох силуетів, і Едіт на мить затрималася позаду, дивлячись на Джейн тими своїми зелено-зеленими очима, що так нагадували її власні.

Ніхто не ставив запитань.

У домі Дарсі для цього було ще занадто рано.

Але те, що було між ними трьома — Джейн, Лією й Едіт — відчувалося так само ясно, як запах лаванди в саду.