Глава 19. КОЛИ ЗЕМЛЯ ПІД НОГАМИ ГОРИТЬ

Повітря у старому портовому сараї було густе, наче болотяний туман. Гниле дерево, мокра солома, запах поту й сирості — все це висіло в повітрі, давлячи. Десь за стіною рівно й настирливо капала вода, ніби відраховувала час, якого в них уже не лишалося.

Джейн сиділа на холодній долівці, руки міцно зв’язані за спиною, й мотузка від них тягнулась до металевої труби у стіні. Спробуй вона відсунутись — мотузка впивалася ще глибше, стираючи шкіру до крові.

Едвард сидів трохи віддалік, на соломі. Побитий до невпізнання: губи розбиті, обличчя в синцях, сорочка роздерта. Він намагався не дивитися в її бік. Джейн і так відчувала, як він тремтить — від болю чи страху, цього разу не мала бажання з’ясовувати.

Тиша між ними була важка, натягнута. Він жодного разу не зітхнув уголос, не заговорив. Можливо, він нарешті збагнув, що кожне його слово може коштувати йому ще одного удару — і не від бандитів.

Двоє сторожів стояли біля дверей: обдерті, брудні, з голодним звіриним блиском у поглядах. Вони й були максимумом цього портового смердючого кубла — голота, що вирішила розбагатіти швидко. Гроші за викуп стали їм за туман у голові, за наркотик.

— Якби не човен, усе вже було б простіше, — буркнув один із них, почухуючи шию. — Сказали ж: прийде ввечері. Чого вони так нервують?

— Бо грошей хочуть, — гигикнув інший. — А де гроші — там пани. А де пани — там проблеми. Грьобані.

Один з них повільно провів поглядом по Джейн — і вона відчула, як по спині пройшла холодна хвиля.

— Панянка нічогенька, — прошепотів він, ухмиляючись. — Могли б і розважитися, доки чекаємо…

Другий штовхнув його ліктем:

— Ти дурний? Спочатку викуп.

— А потім?..

— Потім — що лишиться.

Джейн втупилася в підлогу. Ні тремтіння, ні сліз. Тільки холод, який підіймався від грудей вище й вище.

Вона не дасть їм побачити страх.

Двері сараю раптом розлетілися від удару — і вбіг один із бандитів, молодий, брудний, скуйовджений, весь у пилюці. У руках — мішок, за який він тримався так, ніби той був останнім клаптем його надії.

— Ви… ви ідіоти! — він закричав так, що навіть найжорстокіший з них сіпнувся. — Я звалюю, чуєте?!

— Ти що, сказився? — проскреготав ватажок. — Вечір почекає, гроші теж! Ми—

— Які гроші?! — той аж захлинувся. — Я був у барі! Її шукають! І не поліція! Те, що до неї йде — воно нас в землю закопає!

У сараї різко стало тихо.

— Хто? — видавив ватажок.

— Дарсі.

Це ім’я впало, як камінь у холодну воду. Всі застигли. Навіть той, що марив «після викупу», відступив на крок.

Ватажок нахилився до Джейн, погляд спотворений страхом і ненавистю водночас:

— Це твій чоловік? Так? То твій панич зараз зробить із нас м’ясо. І що? Думаєш, ми дамо йому шанс?

Він дістав ніж. Тонке холодне лезо блиснуло.

— Краще приб’ю тебе зараз. Бо мертвих не питають.

Він зробив крок до неї.

Джейн не думала.

Не аналізувала.

Просто вдарила ногою — різко, точно, по коліну.

Хруснуло.

Ватажок завив, завалюючись набік.

— Ти… — лише встиг прошипіти.

І тут Едвард, хоч зв’язаний, хоч переляканий, кинувся на нього всією вагою, зіштовхнувши з ніг. Це був не героїзм — інстинкт виживання. Але в його очах промайнуло щось братське. Одне-єдине.

— Джейн! Біжи! — хрипів він, намагаючись утримати бандита на землі.

Другий із сторожів кинувся до Джейн, але вона, відступаючи, зачепила ліктем стіл. Лампа, що стояла на краю, впала, брязнула об підлогу — і в ту ж мить загорілася солома.

Полум’я перекинулося блискавично — суха, стара солома вибухнула жаром. За секунду уже палало півсараю.

Хтось кричав.

Хтось намагався вибити двері.

Хтось падав у дим.

Джейн відступила до вікна, плечем вибила шибку. Вітер ударив у обличчя, але світ закрутився — диму було занадто багато. Легкі горіли.

— Джейн! — почувся Едвард, але голос його був далекий, ніби з іншого світу. — Не… засинай… не…

Все розмилося.

Темрява накрила її.

Дарсі мчав, як навіжений.

Коні спінені, люди позаду ледве тримаються. Йому сказали місце — за золоті монети. Зрадити тих бандитів для того «інформатора» було питанням виживання.

— Стара портова ферма… — хрипів той. — Але… сер… краще не заходьте… там… пекло…

Дарсі не помітив, як зістрибнув з коня. Тільки біг — у той заграваючий у темряві сарай, де полум’я билося крізь вікна, немов хотіло вирватися назовні.

— Джейн!!! — голос був не людським.

Його люди кричали, намагалися зупинити, але він відштовхнув кожного.

Він увірвався всередину.

Гаряче повітря одразу вдарило по шкірі. Дим обпалив легені. Жар злизував одяг.

Він ішов, поки очі пекло, поки ноги провалювалися в напівобвуглену солому.

Побачив два тіла.

Впав навколішки.

Джейн… бліда, у сажі, зі зв’язаними руками, але жива. Її груди робили крихітні, болісні рухи.

— Джейн… Боже… — він торкнувся її обличчя, гарячого, але такого рідного. — Почуй мене… прошу…

Вона ледь розплющила очі.

Крізь шум у вухах прошепотіла:

— Ти… прийшов…

Він підхопив її на руки.

Потім схопив Едварда — непритомного, покусаного димом, але живого. Бо він бачив на його обличчі кіптяву — ту, що буває тільки тоді, коли людина билася в диму, намагаючись вибратися.