18. Коли страх міняє сторону

Повітря в сирому приміщенні стояло важким і затхлим. Джейн сиділа на холодній бетонній підлозі, руки жорстко зв’язані за спиною. Від її зап’ясть тяглася товста мотузка — далі, до металевої труби, намертво вмурованої в стіну. Вона могла трохи рухатися, сіпнути плечем чи зміститися на кілька сантиметрів, але не більше. Кожна спроба розвернути руки лише болісно врізала мотузку глибше в шкіру.

Світло проникало крізь єдине вузьке віконце під стелею; пил зависав у променях, мов туман. Десь капала вода. Усе приміщення — сарай? підвал? старий склад? — пахло металом, вогкістю й несвіжим тютюном.

Поруч, привалившись до кривої дерев’яної стійки, сидів Едвард. Побитий, із заплилим оком, розбитою губою, синяками на щоках. Але вигляд у нього був не героїчний, не стражденний — а жалюгідний. Він старанно уникав її погляду, мов боявся, що вона спалить його одним лише обертом голови.

— Ти боягуз, — тихо сказала Джейн. Холодно й рівно. — І зрадник.

Едвард здригнувся плечима.

— Я… я не хотів… вони змусили…

— І листа теж змушували писати? — її голос став м’яким, але в тому спокої було щось небезпечне. — Чи це ти вирішив, що я настільки дурна, що прибіжу на перший поклик?

Він мовчав. Лише нервово стиснув коліна.

— Я не хотів, щоб вони тебе чіпали, — пробелькотів він. — Вони сказали, що якщо ти прийдеш, усе швидко закінчиться…

— Для кого? — Джейн нахилила голову. — Для мене? Чи для тебе?

Едвард заплющив очі. Він боявся — і не бандитів, і не боргів. Найбільше він боявся Джейн. Цього дивного спокою, і тихого, густого, чорного гніву в її очах.

За стіною з гуркотом зачинили якісь двері. Хтось вилаявся. Десь під стелею крапля впала на щось металеве — дзвінко, різко. Час стопорився, тягнувся густо, як холодний мед.

— Ти розумієш, що вони з тобою зроблять? — запитала Джейн тихо. — Вони тебе не тримають. Ти їм не потрібен. Для них ти — сміття.

— Я знаю… — прошепотів він. — Але… у мене і без того купа проблем… ще й цей… байстрюк… — він ковтнув повітря, ніби раптом згадав, із ким говорить. — Я… я думав… сестра…

— Дарсі ніколи б не дозволив, щоб через твій брудний шантаж постраждала я, — відрізала Джейн. — І ти це знав.

Вона спробувала повернути руки, намагаючись хоч трохи послабити вузол. Мотузка була тугою, зав’язаною так, як уміють лише досвідчені бандити, яким не вперше зв’язувати людину, що бореться.

Її терпіння урвалося.

Вона різко рвонулася вперед — настільки, наскільки дозволяла мотузка. Обличчя перекосилося від гніву.

— Я тебе вб’ю, — промовила Джейн так спокійно, що Едвард буквально сповз долу, наче ноги під ним підкошувалися. — Особисто. Якби я могла підвести руки, я б уже це зробила.

— Джейн… прошу… — він майже плакав.

— Замовкни.

Двері рвучко відчинились. У приміщення зайшли двоє. Не ті, що її тягнули сюди. Старші, грубіші, з тими обличчями, на яких життя залишає рельєф шрамів, синців і злості.

— Знову почалося, — пробурмотів один і махнув рукою. — Казав же: не лишайте їх удвох. Вона його зараз зжере.

— Тихо обидва, — рикнув другий. — Або ми допоможемо зробити вас тихими.

Бандит підійшов, однією рукою схопив Едварда за комір і потягнув у бік.

Той навіть не пручався.

— Він нам більше не потрібен, — кинули через плече. — Жінку тримаємо до вечора. А там… або платить її чоловік, або…

— Або що? — кинула Джейн, з викликом.

— Або нам байдуже, — байдуже відповів він.

Двері зачинилися, залишивши її в сирому напівтемряв’ї.

Тим часом, зовсім в іншому місці — у темному приміщенні складу, де пахло кров’ю, димом і страхом — хтось також важко ковтав повітря.

Дарсі стояв спокійно, майже нерухомо. Його тінь покривала півкімнати, а люди навколо намагалися дивитися кудись у підлогу, у кут, у власні долоні — аби тільки не зустрітися з його очима.

Перед ним — чоловік зі шрамом на щоці. Той притискався до стола так, ніби хотів злитися з деревом.

Дарсі говорив тихо, але від кожного слова повітря ставало холоднішим.

— Ви викрали мою дружину.

Одне коротке речення — як удар.

Він нахилився ближче. Страх накрив бандита хвилею. Його руки здригнулися.

— Віддасте її — житимете.

Спробуєте збрехати — навіть ваші діти не дізнаються, де я закопав ваші кістки.

Шрамований мимоволі зробив вдих носом — тихий, судомний.

Усі інші в кімнаті пригнули голови.

Нарешті бандит заговорив, сипло, уривчасто:

— Едвард… приходив учора. Він тижнями тікав від боргів… грав, програвав, його шукали всі, кому він винуватий. Але він… казав, що має план. Що сестра… ваша леді… точно заплатить. Мовляв, вона добра.

Шрамований скривився.

— Але щойно я почув її прізвище… Дарсі… — він похолов. — Я не настільки дурний, щоб переходити дорогу вашій родині. Жодні гроші не варті того.

Дарсі мовчав. Його тиша була гірша за погрозу.

Шрамований ковтнув.

— Едвард знайшов інших. У порту. Хотів партнерства, але ті… вони як шакали. Кажуть, як тільки почули суму, вирішили забрати все собі. А від Едварда… позбутися. Він їм був не потрібен.

Бандит нервово витер чоло.

— Більше не знаю, чесне слово.

Дарсі нахилився ще ближче, його голос став шепотом, від якого морозом покрилася спина всім у приміщенні:

— Ви знаєте більше, ніж достатньо.

І моліться, щоб цього вистачило.