Глава 16. Сарай без вікон

Свідомість повернулася ривком. Різко, як холодна вода в обличчя.

Джейн першою відчула запах — кислий, затхлий, зі старою соломою і цвіллю. Потім — мотузку, грубу, що різала зап’ястки. Вона лежала на боці, а голова глухо дзвеніла, ніби всередині билось чуже серце.

Хтось зірвав мішок із її голови.

Світло було тьмяним: крізь щілини в дошках пробивались вузькі, холодні промені. Сарай старий, перекошений, як старий зуб, що ось-ось випаде. На підлозі — солома, стара брудна мішковина, інструменти, згублені кимось років десять тому. Вугли — чорні, як провалля.

Потім Джейн почула шурхіт.

Вона повернула голову — і побачила його.

Едвард.

Зв’язаний. Побитий. Обличчя розпухле, під оком темна кривава тінь, губа розсічена. Руки за спиною, мотузка на грудях. Волосся скуйовджене, одяг порваний на плечі. І він… тремтів.

— Джейн… — прохрипів він, голос сиплий. — Сестро… ти прийшла…

У ній щось хлюпнуло — жалість, страх, сором, злість.

Першою стала жалість. Миттєво. Автоматично.

— Едварде… Господи… — вона підповзла ближче, наскільки дозволяла мотузка, що тяглась до залізної труби, вмурованої в стіну. — Що вони з тобою зробили?

Він криво всміхнувся.

— Те, що всі роблять, коли я комусь винен.

І тільки тоді вона помітила: вона теж зв’язана, але міцніше. Руки за спиною, вузол тугий — не розв’язати. Мотузка від її зап’ясть була протягнута через металеве кільце в стіні й зав’язана так, щоб вона могла сидіти, рухатися, але не встати. Це було розраховано.

Не випадковість.

Не імпровізація.

Пастка.

— Це місце де ми… — вона ковтнула повітря, яке пахло пилом і кров’ю. — Це не схоже на будинок тих… людей, яким ти винен…

— Бо це не вони, — прошипів Едвард. — Це їхні собаки. Ті, кого вони посилають, коли хочуть грошей швидко. Без розмов.

Він подивився на двері — тонкі, але залізною балкою перекриті ззовні.

— Їм на мене, якщо чесно… начхати. — Його голос зірвався на гірку посмішку. — Вони взяли мене лише заради тебе.

Джейн відчула, як у ній холоне спина.

— Мене?

— Їм треба викуп, — знизав він плечима, і це рух здався їй дико легковажним. — За дружину лорда Дарсі. За тебе дадуть багато. Дуже багато.

Її нудило.

Вона знала, що світ жорстокий.

Але не настільки.

— Едварде… ти… ти розумієш, що зробив? — прошепотіла вона.

— Я нічого не робив! — він раптом зірвався на крик, і в голосі прорізався той старий, знайомий, огидний тон. — Це все через нього! Якби він просто дав гроші, то цього всього не було б! Ні мене побитого, ні тебе тут! Він багатий, як чорт! Він і не помітить тих грошей!

Джейн відсахнулась, хоча рухатися було нікуди.

Це звучало так… гидко.

Так принизливо.

Так… бридко.

— Ти серйозно зараз хочеш перекласти свою провину на мого чоловіка? — її голос дивно задзвенів, став твердішим, ніж вона сама очікувала. — Ти вляпався. Ти грав. Ти програв. Ти брехав. Ти викрутив мій будинок під заставу. І ти… — вона перевела подих. — Ти написав мені той брудний шантажний лист. Ти, Едварде. Не Дарсі.

Він скривився.

— Я був загнаний у кут! — закричав він. — А ти — ти тепер всіяка велика пані, так? Вище всіх? Замість того, щоб допомогти братові, ти ще й читаєш моралі?!

У неї в очах потемніло.

— Я… в паніці… — він раптом почав бубоніти, але вже без злості — зі старим, знайомим ниттям. — У мене купа проблем, Джейн, купа! І без того… байстрюка мені вистачало! І без цієї дурепи-гувернантки… Господи, вона сама винна! Думала, що розставить ноги — і стане герцогинею! І що тепер? Хай тепер сама думає, що робити з тим животом…

Джейн перестала дихати.

Ось тепер, саме зараз —

вона побачила правду.

Едвард не був нещасним хлопчиком, якого треба рятувати.

Він був егоїстом.

Жадібним.

Бездушним.

І страшно схожим на їхнього батька.

— Повтори, — прошепотіла вона.

— Що? — він кліпнув, не розуміючи.

— Повтори те, що ти сказав про ту дівчину.

— Та Господи! — заверещав він. — Вона сама винна, я сказав! Думала, що стане панією! Таких… таких треба одразу на місце ставити! І взагалі — мені зараз і без того байстрюка вистачає проблем!!

Джейн вибухнула.

Вона не кричала — вона заревла, як звір.

— ВОНА — ЛЮДИНА!!! — крикнула вона й рвонулася вперед, наскільки дозволяла мотузка. — ЛЮ-ДИ-НА, ЕДВАРДЕ!! ВАГІТНА!! ПОКИНУТА!! НЕЮ СКОРИСТАЛИСЯ!! І ТИ, СКАЖЕНЕ НИЦТВО, ОСМІЛЮЄШСЯ…

— Не треба мені тут… — він підвищив голос у відповідь, але в цей момент вона зірвалась остаточно.

Джейн зробила те, чого не робила ніколи в житті.

Вона замахнулась ногою і —

вдарила його в обличчя.

Так сильно, як могла.

З усього розмаху.

Усе, що накопичувалось роками — страхи, сором, провина за нього, дитячі спроби захистити брата — усе в одному ударі.

Едвард завив. Його голова різко відлетіла назад і вдарилася об стіну. З носа бризнула нова кров, свіжа, темна, густа.

І тільки тоді він…

злякався.

Не бандитів.

Не боргів.

Не смерті.

ЇЇ.

Він дивився на сестру великими очима, і в них уперше було щось, схоже на розуміння:

вона більше не та дурна добра дівчинка, яку можна використати.

— Ти… ти божевільна… — прохрипів він, намагаючись відсунутися, але мотузка не давала.