Глава 15. Каплиця за садом

Джейн прокинулася від м’якого світла, що просочувалося крізь фіранки. За вікном співали птахи, і день обіцяв бути тихим, майже спокійним. Вона вдяглася, як завжди, акуратно, перевірила порядок у кімнатах, дала кілька розпоряджень прислузі — і все робила так, ніби нічого не важить.

Вона намагалася тримати обличчя рівним, голос спокійним, але десь глибоко, під тією зовнішньою рівновагою, жила тривога — тонка, майже непомітна, як натягнута струна.

На терасі, де вже чекали сніданок і кава, сидів Дарсі. Він підвів очі, коли вона підійшла.
— Доброго ранку, кохана. Ти сьогодні дивно мовчазна. Все гаразд?

Джейн усміхнулася.
— Просто не виспалася. Мабуть, надто довго читала вночі.

Він вірив — або робив вигляд, що вірить.
— Ну, це тобі не схоже, — сказав м’яко, нахиляючись, щоб поцілувати її в щоку. — Не замислюйся над дурницями. День буде гарним.

— Я постараюся, — тихо відповіла вона.

Сніданок минув у звичних розмовах — трохи про господарство, трохи про сад. Дарсі виглядав задоволеним. Йому, здається, хотілося вірити, що життя нарешті стало спокійним.

Коли він підвівся, поправляючи рукави сюртука, Джейн відчула, як у грудях щось стислося.
— Ти надовго? — запитала вона.
— До вечора. Справа в містері Флетчері. Повернуся до сутінків.
Він зупинився, провів пальцями по її щоці.
— Не виходь далеко, Джейн. І, прошу, не перевтомлюйся.

— Обіцяю, — прошепотіла вона, не підводячи очей.

Він усміхнувся, поцілував її в чоло і пішов.

Коли звук коліс карети стих у віддаленні, тиша накрила маєток, мов тепла ковдра.
Джейн стояла ще хвилину на терасі, дивилася на дорогу — й лише коли його постать зникла за деревами, видихнула.
Рука сама потяглася до кишені сукні, де був схований зім’ятий аркуш.

Едвард.

Вона довго стояла нерухомо, потім рішуче рушила в бік саду. Стежка вела між кущами троянд, далі — до старої каплиці, що стояла осторонь, за тінистим гаям.

Кам’яні стіни були холодні навіть удень. Джейн відчинила двері, і дерев’яні петлі скрипнули.
Всередині пахло воском і пилом. Сонячний промінь пробивався крізь кольорове вікно, кидаючи на підлогу червоні й сині відблиски.

— Едварде?.. — її голос злегка тремтів. — Це я.

Тиша. Лише слабкий шелест десь позаду.
Вона озирнулася — і не встигла видихнути.

Щось грубе й важке накрило голову. Темрява, запах мішковини, коротке здавлене «ні!» — і холодна рука міцно затиснула рот.
Джейн боролася, намагалася вирватися, але руки, що тримали її, були сильні.
Світ перетворився на клубок тіней, запахів і страху.

Останнє, що вона почула, — це власне серце, що гупало в скронях.
А потім — тиша.