Глава 13. Ніжність в саду

Ранок розливався золотом по саду. Повітря стояло прозоре, свіже, з ледь відчутним ароматом мокрої трави й жасмину. За скляними стінами теплиці шелестіло листя, дзвенів далекий спів пташки.

Джейн сиділа на кам’яній лаві біля вазона з білими орхідеями, закутавшись у тонку накидку, ніби в захист від думок. Її пальці машинально торкалися намиста на шиї — подарунка від чоловіка, який нині здавався далеким, як інший світ.

Очі — великі, прозорі, з глибиною, що колись відбивала лише ніжність, тепер були повні тривоги. Вона не могла прийняти того, що чула напередодні.

Економка, вагітна. Її брат. Її мати, що пропонує віддати дитину.

І Дарсі, який… не заперечив.

Коли за її спиною тихо прочинилися двері, вона навіть не озирнулася.

Він не квапився. Просто стояв, спостерігаючи, як вона проводить пальцем по запітнілому склу, стираючи росу.

— Ти ховаєшся, — тихо мовив Дарсі.

— Ні, — її голос був рівний, але тремтів у глибині. — Просто дихаю. Вперше за добу.

Він підійшов ближче, так, що тінь від його плечей лягла на її коліна.

— Дихай зі мною.

Вона повернула голову.

Його обличчя було спокійним, але очі — темні, уважні.

— Ти теж спав погано, — сказала вона. — Совість?

— Логіка, — відповів він просто. — Вона не дозволяє мені бути безсонним без причини.

— А тобі не здається, що логіка часом не має серця? — Джейн підвелася, і на мить стала напроти нього, така тендітна в ранковому світлі, у простій блідо-блакитній сукні, що спадала м’якими складками до підлоги. — Ти говорив про ту жінку, ніби вона цифра. Стаття витрат.

— Я говорив про неї, як про людину, яку треба захистити від гіршого, — спокійно відповів Дарсі. — Їй дадуть дах, їжу, безпеку до народження дитини. Але, кохана, — він глянув їй просто в очі, — хто поруч гарантує, що це справді дитина твого брата?

— Як ти можеш так казати? — її голос зірвався. — Вона вагітна! Самотня!

— І, можливо, дуже розумна, — тихо промовив він. — Достатньо, щоб зрозуміти, яку ціну має дитина, якщо переконати всіх, що батько — знатний чоловік. Так починаються шантаж і торги, Джейн. Ти добра, і я тебе за це кохаю. Але не всі люди добрі.

Вона відвернулася, ковтаючи сльози.

— Це ж мій племінник, Вільяме… — ледве прошепотіла.

— Якщо це дитина Едварда, — він зробив крок ближче, — то твоя мати зробить для неї більше, ніж будь-хто інший. Вона подбає, щоб ця дитина виросла в достатку, з освітою, з майбутнім. А не стала зброєю у чиїхось руках.

Джейн стиснула кулаки.

— І все одно… Це звучить жорстоко.

— Це звучить реалістично. — Його голос став тихішим. — І в цьому ми з твоєю матір’ю, вперше, здається, говоримо однією мовою.

Вона різко вдихнула, подивилася на нього довго й болісно.

— Ти став на її бік.

— Я став на бік розуму, — він простягнув руки й торкнувся її плечей. — І на бік твого спокою. Бо ти не витримаєш, якщо цей хаос затягне тебе.

Джейн тремтіла. Вона хотіла сперечатися, але його погляд — теплий, втомлений, майже благання — розтопив опір.

Він обійняв її. Спершу обережно, ніби боявся, що вона відштовхне. Але вона не відштовхнула.

— Послухай мене, — прошепотів він біля її вуха. — Ми зробимо все, щоб ця жінка й дитина не залишилися без допомоги. Але ми не дозволимо нікому руйнувати те, що ми будуємо.

Вона відчула, як його пальці переплелися з її.

— Я ненавиджу, що ти маєш рацію, — сказала тихо. — Але ще більше ненавиджу, що я все одно тебе люблю.

— Це не ненависть, — посміхнувся він, торкаючись її чола губами. — Це правда. І я кохаю тебе навіть тоді, коли ти мене свариш. Мабуть, особливо тоді.

Вона всміхнулася крізь сльози.

— І все ж ти безнадійно раціональний.

— А ти — безнадійно жива, — відповів він, — і разом із тобою оживає весь цей маєток.

Вони стояли серед розквітлого саду за склом, поки ранкове сонце не залило все золотом.

Вона вперше за довгий час відчула, що поруч — не холодна логіка, а людина, яка просто не дозволить їй розчинитися у власному болі.

І десь за вікном, на верхньому поверсі, леді Клавдія стояла біля вікна, спостерігаючи, як вони сміються серед зелені.

На її обличчі промайнула тінь усмішки. Не схвалення — радше полегшення.

Бо навіть вона розуміла: без цього тепла її донька не витримає жодної з бур, що ще попереду.