Глава 11. Сліди на блиску

Минув тиждень відтоді, як леді Клавдія оселилася у маєтку Дарсі.

Її присутність відчувалася скрізь — у тиші коридорів, у темпі кроків прислуги, навіть у тому, як гойдалися штори. Вона не підвищувала голосу, але наказ звучав у кожному її слові. Джейн ловила себе на тому, що прислуговується до власної матері так, як служниця — до пані.

— Ці троянди — надто близько до лави, — сказала Клавдія у перший же ранок. — Дарсі не любить запаху, коли читає.

І троянди прибрали.

Наступного дня вона зібрала кухарку, економку й двох покоївок і вже диктувала розпорядки, ніби прожила тут усе життя.

— У вашому домі, Джейн, панує доброта, але бракує дисципліни. А доброта без дисципліни — це хаос у мереживі, — мовила вона сухо.

Дарсі чемно стримувався.

Він бачив, як Клавдія вплітає свій лад у кожну деталь, і хоча не втручався, погляд його ставав холоднішим.

Він говорив із Джейн лише коротко:

— Ти впевнена, що хочеш, аби вона залишилася?

І Джейн, не піднімаючи очей, відповідала:

— Так. Вона ж моя мати.

Того вечора Клавдія вперше увійшла до кабінету Дарсі без запрошення.

Він сидів за столом, переглядаючи папери.

— Я не люблю довгих передмов, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Мій син, Едвард, у скрутному становищі. І я прошу вашої допомоги.

— Борги в карти, здається? — відповів Дарсі, не піднімаючи погляду.

— Ви добре поінформовані.

— На жаль.

— Тоді ви розумієте, що це справа честі родини моєї доньки.

Він нарешті підвів очі.

— Моя честь, леді Клавдіє, не пов’язана з картами вашого сина.

На мить у її погляді спалахнуло щось жорстке. Але вона всміхнулася — сухо, мов лезо.

— Ви ще молоді, Дарсі. І не розумієте, що світ дивиться не на правду, а на видимість. Якщо ваш шваґро потоне в скандалі, пляма впаде й на ваше ім’я.

Він нічого не відповів. Лише мовчки відчинив двері, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Клавдія вийшла, але усмішка не зникла. Вона вже знала — гра лише почалася.

Наступні дні стали для Джейн випробуванням.

Клавдія майже не кричала — їй це було не потрібно. Вона говорила коротко, точно, і кожне слово залишало відбиток.

— Джейн, якщо хочеш, щоб тебе поважали, навчися не чекати, коли тебе запитають.

— Джейн, перестань ходити за ним очима. Чоловіки тікають від відданості, як від вогню.

— Джейн, менше почуттів — більше гідності.

І кожного разу, коли Джейн намагалася щось заперечити, Клавдія дивилася просто в очі:

— Ти занадто м’яка. У цьому світі м’якість — це тріщина, у яку заливаються чужі бажання.

Служниці вже ходили «на шпиньках». Ніхто не смів говорити голосніше, ніж дозволяла тиша.

Іноді Джейн, залишаючись сама, сиділа у своїй кімнаті, дивилася у дзеркало й ледь пізнавала себе.

Пізній вечір. Бібліотека.

Свічки догорали, за вікном шелестів вітер. Джейн сиділа біля каміну, вишиваючи, хоча нитка раз у раз вислизала з пальців.

Дарсі сидів із книгою, але очі не бачили жодного рядка.

Він раптом опустив том.

— Джейн, — голос рівний, але крижаний. — Я хочу знати, що сталося.

Вона підняла погляд.

— Нічого, любий. Усе добре.

— Добре… — гірко всміхнувся. — Це слово — як лак. Ховає тріщини.

Вона мовчить.

— Я бачу, як ти змінюєшся. Як у тобі щось гасне. І я не розумію — це моя провина чи чиясь інша.

— Ти даремно хвилюєшся. Просто мама…

— Так, твоя мама, — він різко підвівся. — Вона керує всім — від розкладу вечері до того, коли ти маєш усміхатись. А ти стоїш і мовчиш.

Вона здригнулася.

— Вона хоче, щоб мені було легше.

— Легше? — він засміявся тихо, без радості. — Джейн, ти не жінка в цьому домі — ти тінь при ній.

Вона відклала вишивання.

— Ти несправедливий.

— Можливо. Але чесний. І я маю право знати, куди поділася та дівчина, яку я покохав.

— Вона тут, — тихо. — Просто… вчиться виживати.

— Виживати? Поруч зі мною?

— Поруч із нею, — прошепотіла Джейн. — Бо кожного дня я чую, що я наївна, що чоловіки кохають доти, доки їм цікаво. Що як тільки я стану занадто щирою — ти підеш. І я почала в це вірити.

Він застиг.

— Це сказала вона?

Джейн не відповіла.

— Завтра, — холодно вимовив Дарсі, — леді Клавдія залишає цей дім.

— Ні! — Джейн кинулася до нього. — Не роби цього, будь ласка.

— Вона знищує тебе, — тихо, але твердо. — І я не дозволю їй знищити нас.

— Ти не розумієш… Я просто боюся.

— А я боюся втратити тебе, — прошепотів він.

Він узяв її за плечі, нахилився ближче.

— Джейн, скажи хоч щось справжнє. Не її словами — своїми.

І вона нарешті зламалася.

— Я тебе люблю, — сказала вона тихо, крізь сльози. — І саме тому мовчала. Бо не знала, чи це кохання сильніше за страх.

Його руки зімкнулися міцніше. І цього разу він не стримався. Їхній поцілунок був не ніжністю, а вогнем, який спалює все, що залишилось від чужих тіней.

Коли вони відсторонилися, Джейн ледве дихала.

— Дарсі…

— Ніяких пробачень, — прошепотів він. — Лише правда.

І в ту мить, у затінку свічок, вони вперше за довгий час дивилися одне на одного без страху, без Клавдії — просто двоє людей, які знову навчилися дихати разом.