Глава 9. Маєток Дарсі

Карета тихо спинилася біля величних воріт. Джейн дивилася крізь скло на нескінченні алеї, що вели до старого будинку, який колись здавався їй легендою.

Маєток Дарсі стояв у тиші, як живий спогад про іншу епоху — сірий, стриманий, гордий, обрамлений густими деревами. Камінь зберігав прохолоду навіть під весняним сонцем.

Вона трохи затримала подих.

— Отже… ми вдома, — прошепотіла.

Дарсі простягнув їй руку, допомагаючи зійти. Його пальці торкнулися її долоні — коротко, але відчутно.

— Вітаю вдома, місіс Дарсі, — сказав він тихо.

І в цих трьох словах було все — ніжність, гордість, обіцянка.

Та все одно холод від каменю й вітру, що гуляв алеями, нагадував: цей дім має характер. Його треба завоювати.

На сходах стояла жінка років сорока, у строгій чорній сукні, з бездоганно гладкою зачіскою.

— Місіс Дарсі, — урочисто вклонилася вона. — Мене звати місіс Кларксон. Я економка. Ми чекали на вас.

— Дякую, місіс Кларксон, — лагідно відповіла Джейн, силкуючись говорити впевнено.

— Якщо дозволите, я коротко ознайомлю вас із розпорядком дому. Щоденні постачання, штат прислуги, план вечорів, меню, рахунки…

Дарсі втрутився м’яко, але твердо:

— Не все сьогодні, місіс Кларксон. Моя дружина має відпочити після дороги.

Економка кивнула, та в її очах промайнуло щось на кшталт здивування. Джейн зрозуміла — тепер вона під спостереженням. Кожен рух, кожен наказ або помилка буде помічений.

⸻

Увечері Джейн довго стояла біля вікна своєї нової спальні. Дощ бив у скло, і в цьому шелесті було щось заспокійливе.

Двері відчинилися — увійшов Дарсі.

— Завтра я мушу вирушити до Лондона, — сказав він, наближаючись. — Справи банку не чекають. Повернуся за кілька днів.

Джейн повільно повернулася.

— Ви їдете… так скоро?

Він усміхнувся куточком вуст.

— І кожного разу це важче.

Він підійшов ближче, його пальці торкнулися її обличчя — так ніжно, ніби боявся зламати.

— Джейн… — прошепотів і поцілував.

Поцілунок був спершу м’який, нерішучий, але в ту ж мить перетворився на щось глибше, гаряче.

Вона відповіла — не зі скромністю, яку від неї завжди чекали, а з тією новою сміливістю, що народилася в Італії. Його руки ковзнули по її талії, по спині, а її пальці зупинилися на ґудзиках його камзола.

Вони не вимовляли жодного слова. Кімната була повна дощу, блиску свічок і тихих подихів, що ставали швидшими.

Коли він нарешті відірвався від неї, Джейн ледве стояла.

— Як мені не звикнути до вас, містере Дарсі…

— Не звикайте, — прошепотів він, усміхаючись. — Бо тоді я ніколи не зможу поїхати.

Він знову поцілував її, цього разу пристрасніше — довго, майже болісно. Вона знала: це прощальний поцілунок.

Тієї ночі вони не спали. І коли світанок прокрався крізь штори, Джейн лежала в його обіймах, слухаючи, як його серце б’ється в унісон із її.

⸻

Наступного ранку Дарсі поїхав.

Карета зникла за поворотом алеї, залишивши Джейн біля сходів маєтку — саму, в оточенні тиші, де лише вітер шелестів у старих дубах.

Вона повернулася в дім, де чекала місіс Кларксон із товстими папками й сувоєм планів.

— Місіс Дарсі, настав час обговорити розпорядок. Вам потрібно затвердити меню на тиждень, скласти список гостей на весняний прийом, визначити дні для балів і полювання.

Джейн слухала, намагаючись не розгубитися.

— Так… звісно… — кивала вона, хоча половину з почутого не розуміла.

На столі лежали каталоги тканин, зразки меню, рахунки за квіти й винні поставки.

Її світ, який ще вчора складався з кохання й пригод, тепер перетворився на нескінченний список турбот.

— І ще, мадам, — додала економка. — У бібліотеці треба оновити каталоги. У п’ятницю прийом у сусідньої родини Вудхаусів. Чи бажаєте надіслати подарунок?

— Так… ні… я маю подумати, — розгублено промовила Джейн.

Вона хотіла бути доброю господинею, хотіла вчитися, як належить леді. Але з кожним годинником, що бив у тиші маєтку, вона відчувала, як упевненість розтає.

⸻

До обіду наступного дня, коли вона вже ледве розбиралася, де яка служниця, двері відчинилися — і Джейн завмерла.

На порозі стояла леді Клавдія.

— Мамо?! — вигукнула Джейн і кинулася до неї.

Та Клавдія лише злегка підняла руку, зупиняючи обійми.

— Джейн, трохи гідності, прошу. Ми ж не у провінційному маєтку.

Її очі ковзнули по доньці з голови до ніг.

— Веснянки? Ти дозволила собі сонце?

— Мамо… я просто гуляла садом.

— Господиня маєтку не гуляє, вона керує, — холодно відповіла Клавдія й зняла рукавички. — Де твій чоловік?

— У Лондоні, — тихо відповіла Джейн.

— От і чудово. Ми зможемо все налагодити без зайвих емоцій.

⸻

За кілька годин Клавдія вже сиділа в кабінеті Дарсі, перед нею — папери, рахунки, зошити.

— Я бачила твої записи, Джейн, — мовила вона тоном викладачки, що розчарована ученицею. — Ти підписуєш меню без перевірки, не ведеш список гостей, дозволяєш служницям самостійно вирішувати, що подавати. Це неприпустимо.

— Але, мамо, я лише кілька днів тут, я намагаюся…

— Намагатися — це для дівчаток. Ти дружина Дарсі. На тобі обов’язок перед сім’єю. Не лише твоєю, а й нашою.

— Я… я думала, він уже погасив усі борги Едварда.

Клавдія зітхнула театрально.

— Погасив. Але, як бачиш, твій брат має талант створювати нові. Цей хлопчисько зведе мене в могилу. І якщо Дарсі цього разу не допоможе, ми втратимо все, що залишилося.