Розділ 8. Перша їх ніч

Вілла спала.

За вікнами — нічне озеро, тихе, гладке, немов дзеркало. Десь у саду ще тремтіли відлуння вечірньої опери, коли повітря було напоєне музикою, ароматом жасмину і вином.

Джейн зупинилася біля вікна. Вона дивилася, як місяць ковзає по воді, й відчувала, як десь усередині щось змінюється.

Сьогодні був їхній останній вечір в Італії.

Завтра — дорога в Лондон, нове життя, інші обличчя, інші обов’язки.

Але зараз — тиша, і в цій тиші вона вперше дозволила собі згадати його поцілунок.

Той, під зоряним небом, коли Дарсі нахилився й доторкнувся до її губ так, ніби боявся розбудити сон.

Вона тоді не думала. Не встигла. Тільки відчула, як серце шалено затремтіло, як пальці самі потяглися до нього.

І тепер, стоячи біля вікна, Джейн знала: вона хоче цього знову. Більше. Глибше. Без страху.

Вона вже не дівчина, яку треба берегти, — вона жінка, яка нарешті зрозуміла, що любов може бути ніжною і водночас сильною.

Служниця допомагала розплести косу, коли двері тихо відчинилися.

Дарсі. Без сюртука, з розстебнутим коміром, у світлі свічки він здавався зовсім іншим — не суворим лордом, а просто чоловіком, який довго чекав, щоб залишитися поруч.

— Перепрошую, — сказав він, — я не хотів вас турбувати.

Служниця, мов тінь, поклонилася і хутко вийшла, залишивши їх наодинці.

Джейн не встигла нічого сказати. Дарсі просто дивився на неї — не з бажанням, а з якоюсь невимовною ніжністю.

— Ви не спите, — промовив він.

— Не могла, — відповіла вона. — Не хотілося, щоб цей день закінчувався.

Він підійшов ближче.

— Завтра ми вирушаємо. І, можливо, коли ми будемо в Лондоні, усе стане іншим.

— Іншим — не завжди гірше, — тихо сказала вона.

Дарсі всміхнувся, але не рухався далі.

— Джейн, — мовив він після короткої паузи, — я не хочу, щоб ви відчували обов’язок… сьогодні.

— Я не відчуваю, — відповіла вона. — Я… хочу бути поруч.

Її голос затремтів, але очі — ні.

Там було рішення, спокійне і справжнє.

Він наблизився, обережно торкнувся її плеча, потім — волосся.

— У вас веснянки, — сказав він, ледь усміхнувшись.

— Так. Їх важко сховати, — прошепотіла вона.

— І не треба, — відповів Дарсі. — Вони вам пасують. Особливо ті, що на ключицях.

Його пальці ковзнули нижче, туди, де тремтіла шкіра. Джейн відчула, як по тілу проходить тепло.

Вона згадала, як він тримав її за руку після опери. Як дивився, коли вона сміялась. Як не поспішав. І зрозуміла — саме цього вона чекала.

Не пристрасті, не обов’язку, а близькості, що народжується з довіри.

Дарсі нахилився, його губи торкнулися її чола. Потім — повільно, майже невпевнено — щоки, скроні, куточка губ.

І тоді вона зробила те, чого не зробила б ще тиждень тому — підняла руку й притягла його до себе.

Поцілунок був тепліший, глибший.

Свічка на столі тремтіла, кидаючи на стіни примарні тіні.

Її пальці торкнулися його шиї, сорочка трохи розстебнулась. Вона відчула запах — легкий, з нотками шкіри й вина.

— Джейн, — прошепотів він, затримуючи подих. — Ви впевнені?

— Так, — відповіла вона, не відводячи очей. — Я впевнена.

Він вдихнув, ніби хотів щось сказати, але просто поклав руку на її спину.

Світ за вікном зник.

Залишились лише двоє — їхнє дихання, подихи, серце, що б’ється в унісон.

Пізніше, коли свічка майже догоріла, Джейн лежала, слухаючи рівне дихання Дарсі поруч.

На його грудях — її долоня.

Вона не знала, коли засне, та й не хотіла.

Бо вперше за довгий час вона відчувала не страх, не сумнів — лише дивовижне, тепле тремтіння, що народжується там, де є любов.

І вона знала: завтра вони вирушать до Лондона вже іншими.

Тими, хто більше не шукає доказів.

Бо знайшли — один одного.