Розділ 7. Останній вечір в Італії

Вечір на озері Комо був ніжний і золотавий. Повітря тремтіло від тепла, у саду пахло жасмином і морською сіллю, а з веранди було чути, як хвилі тихо торкаються кам’яного берега.

Джейн стояла біля великого дзеркала у своїй кімнаті, коли сонце, спускаючись за пагорби, ковзало промінням по її волоссю. Світло ловило кожен рудуватий відблиск, перетворюючи його на полиск міді.

Сьогодні вона вдягла смарагдову сукню — важку, дорогу, але напрочуд м’яку. Тканина спадала плавно, відкриваючи плечі, підкреслюючи лінію шиї та груди. На зап’ястку блищав простий золотий браслет, подарований Дарсі кілька днів тому на набережній у Вероні.

Він сказав тоді: “Без мети, просто тому що мені хотілося побачити, як він сяє на вашій шкірі.”

Це було вже не те стримане, холодне “Дарсі” з їхнього шлюбу в Англії.

Тут, в Італії, він став теплішим. Вмів усміхатися. Вмів слухати.

А Джейн навчилася дихати — і це було, мабуть, найнеочікуваніше відкриття.

Вона злегка торкнулась губ помадою — ніжно-рожевою, не зухвалою — і підняла очі на своє відображення.

У погляді більше не було сорому. Була жінка, яка відчуває себе бажаною.

Коли у двері постукали, вона вже знала, хто це.

— Ви готові, місіс Дарсі? — почувся знайомий спокійний голос.

Вона повернулась — і завмерла.

Дарсі стояв на порозі у чорному смокінгу, бездоганно випрасуваному, з білою краваткою-метеликом. Але його очі… вони світилися теплом, якого Джейн не пам’ятала раніше.

Він пройшов кілька кроків і зупинився, вдивляючись у неї, ніби вперше бачив.

— Боже… Італія не готова до такого видовища, — прошепотів він, ледве стримуючи посмішку.

— А ви, сер, — відповіла вона з ледь відчутним іронічним вигином губ, — виглядаєте так, ніби збираєтесь підкорити всю оперу.

— Ні, місіс Дарсі, — його голос став нижчим. — Сьогодні я лише ваш супровід.

Він подав їй руку, і вона, вагаючись лише мить, поклала свою долоню у його.

Її серце вдарилось швидше.

Опера

Будівля театру сяяла, як коштовність. Мармур, позолота, ліхтарі.

Коли вони зайшли всередину, усі голови неначе мимоволі повернулися до них.

Джейн ішла поруч з Дарсі, у смарагдовій сукні, і в її поставі було щось величне, але водночас легке — якби хтось тоді сказав, що вона королева, йому б повірили.

На балконі їх уже чекали Лукреція й Джованні.

Лукреція сяяла у червоній сукні, виблискуючи коштовностями.

— Моя англійська красуне, — вигукнула вона, коли Джейн піднялася сходами. — Якщо мій чоловік сьогодні буде дивитися на тебе хоч хвилину довше, я його приревную!

Джейн розсміялася, трохи збентежена, і відповіла:

— Тоді я намагатимусь дивитися лише на Дарсі.

Дарсі схилився до неї, його подих торкнувся її вуха:

— Це буде для мене найбільша честь, місіс Дарсі.

Музика почалася.

Велична увертюра залила простір, скрипки співали, і Джейн завмерла.

Вона сиділа, схиливши голову, слухаючи, як кожна нота ніби проходить крізь неї.

Коли оркестр перейшов у повільний дует, вона несвідомо торкнулася його руки.

Він не відвів долоні. Навпаки, злегка стиснув її пальці.

І в ту мить усе навколо зникло — залишилися тільки музика й тепло його дотику.

Вона відчула, як у грудях піднімається хвиля ніжного тремтіння.

Дарсі глянув на неї — довго, мовчки.

Їй здалося, він бачить усередину — усі її страхи, сумніви, і навіть той вогонь, який вона намагалась приховати.

Коли завіса опустилась, Джейн оплесками проводжала співаків.

Її очі сяяли.

— Я ніколи не чула нічого подібного, — прошепотіла вона. — У цій музиці є життя.

— Як і у вас, — відповів він просто. — І мені здається, я вперше розумію, що це означає.

Вона ледь усміхнулась.

Лукреція обернулась до них:

— Ви двоє виглядаєте так, ніби зійшли зі сцени разом із головними героями!

Дарсі засміявся тихо, і цей сміх зворушив Джейн більше, ніж вона хотіла собі зізнатися.

Його сміх — рідкісний, теплий, без жодної зверхності.

Ніч після опери

Коли вони вийшли з театру, нічне повітря здалося нестерпно живим.

Площа світилася вогнями, дзвонили десь у далині, аромат кави й апельсинів змішувався з морським вітром.

Лукреція і Джованні попрямували до річкового ресторану, а Джейн і Дарсі відстали на кілька кроків.

Вона дивилася на ліхтарі, що відбивалися у воді, і раптом сказала:

— Шкода, що завтра ми повертаємося. Тут я ніби вперше навчилась дихати.

Він зупинився.

— Якщо вам добре тут — ми повернемось. Хоч щороку.

— Але ж ваш бізнес, Лондон, обов’язки…

— Мій бізнес — це просто справа. А ви — мій сенс.

Вона завмерла.

Його голос був тихий, але в ньому бриніла щирість, якої Джейн давно не чула від чоловіків.

Вітер розвіяв пасмо волосся, і Дарсі, не думаючи, торкнувся його, щоб прибрати з її щоки.

Її шкіра тремтіла під його пальцями.

— Ви змінились, — прошепотіла вона.

— Можливо, просто нарешті став собою, — відповів він.

Він нахилився ближче, і вона відчула запах його парфумів — деревний, глибокий, майже п’янкий.

Її серце билося швидше.

— Дарсі… — тихо вимовила вона, не знаючи, що хоче сказати далі.

Він не дав їй закінчити — його губи торкнулися її вуст.

Не поспіхом. Не грубо.

Поцілунок був теплий, повільний, уважний — як мить, яку обоє чекали давно.