Розділ 6. Медовий місяць

Італія належала до тих місць, де час ніби забував про себе.

Ранки пахли свіжими фігами й кавою, полудні — нагрітим каменем і виноградом, а вечори — жасмином і сіллю.

Джейн і Дарсі прокидалися від дзвону церковних дзвіночків, що лунали з сусіднього селища, і кожного разу здавалося, ніби цей дзвін кличе не до молитви — а до життя.

Дарсі, який у Лондоні здавався мовчазним і невблаганним, тут змінився.

В Італії він говорив більше — коротко, але тепліше. Його усмішка траплялася частіше, а погляд став не крижаний, а спокійно-зосереджений, з тією глибиною, яку можна було прийняти за ніжність.

Вранці він читав газету, сидячи на терасі, а Джейн, у легкій сукні кольору шампанського, малювала озеро у своєму блокноті.

Вона намагалася не показувати, як тремтить рука, коли Дарсі нахилявся, щоб подивитись її замальовки.

— Ви маєте талант, — сказав він одного ранку.

— Невеликий, — відповіла вона, ховаючи усмішку. — Моя гувернантка вважала, що леді повинна лише вміти не проливати чорнило.

— Вона помилялася, — тихо мовив він. — Леді Дарсі, здається, уміє бачити красу. Це вже більше, ніж уміння малювати.

Її щоки спалахнули.

Він вимовив «леді Дарсі» не так, як інші — не як титул, а як щось, що належить тільки йому.

⸻

Їхня подорож почалася з коротких прогулянок навколо Комо.

Джованні Де Лука надав їм екіпаж із кучером, який, здається, говорив лише співучими вигуками «о-о!» та «мадонна міа!».

Джейн сміялася, прикриваючи обличчя капелюшком, а Дарсі дивився на неї, ніби вперше бачив сміх не як недоречність, а як диво.

Вони відвідували невеликі містечка — Беладжо, Варенну, Менаджіо.

У Беладжо вони загубилися серед вузьких вуличок, обсаджених лимонними деревами, і Дарсі вперше взяв її за руку, не думаючи про це.

Його пальці зімкнулися на її долоні просто, майже несвідомо.

Джейн хотіла вирвати руку — але не змогла.

— Ми, здається, заблукали, — сказав він спокійно.

— І ви не засмучені?

— Ні. Рідко трапляється загубитись у правильному місці, — відповів Дарсі.

Його слова зависли в повітрі, наче музика.

⸻

Італійці, які зустрічали їх у кав’ярнях чи на пристанях, вітали їх як закохану пару.

Джейн не звикла до того, щоб її торкалися, але Лукреція навчила: «У нас не торкнутись — це майже образа».

І коли Дарсі допомагав їй зійти з човна, притримуючи руку на талії трохи довше, ніж було потрібно, вона більше не відсахувалась.

Одного разу, коли вони піднімались вузькою стежкою до старого монастиря, вітер розвіяв її хустку.

Дарсі, не вагаючись, зловив її, і тканина, мов біла хвиля, обвила їх обох.

На мить вони опинилися так близько, що вона відчула запах його шкіри — сіль, шкіра, щось знайоме і дивно заспокійливе.

Дарсі відступив, ледь усміхнувшись:

— Італія, схоже, має свої способи зводити людей ближче.

Вона не змогла відповісти. Її серце билося так швидко, що вона боялася, він почує.

⸻

Вечорами вони вечеряли на терасах старих вілл, де з виноградних лоз спадали зелені гірлянди.

Дарсі щоразу відкривав пляшку вина власноруч — з тією обережністю, яку він завжди мав у справах.

Але цього разу — ніби для неї.

Вино лилося в келихи повільно, золотисте й прозоре, мов сонце у склі.

— За нові початки, — сказав він одного разу.

— Ви вірите у них? — запитала вона.

— Тепер — так.

Вона зробила ковток. І на мить забула, що це її чоловік не з кохання, а з домовленості.

⸻

Наступного дня вони відвідали Венецію.

Місто здалося Джейн сном, що плаває на воді.

Дарсі допоміг їй увійти до гондоли, і коли човен хитнувся, вона інстинктивно схопила його за руку.

Він не відпустив.

Їхні пальці залишались з’єднаними до самого мосту Ріальто.

— Це неправильно, — прошепотіла вона. — Ми так і не поговорили про…

— Можливо, не все потрібно говорити, — відповів Дарсі.

Коли вони проїжджали повз старий палац, гондольєр, усміхаючись, заспівав любовну серенаду.

Джейн хотіла сказати, що це безглуздо, але замість цього лише усміхнулась.

І Дарсі подивився на неї так, що в грудях щось перевернулося.

⸻

У Вероні вони випадково потрапили на свято — вулиці були прикрашені ліхтариками, а люди танцювали просто посеред площі.

Лукреція з Джованні, які приєдналися до них на день, потягнули Джейн і Дарсі в коло.

Дарсі спершу опирався — «я не танцюю», — але Джованні лише махнув рукою:

— У Італії танцюють навіть ті, хто не вміє! Особливо ті!

І Дарсі… погодився.

Він незграбно зробив кілька кроків, але Джейн раптом засміялася — дзвінко, щиро.

І цей сміх, здається, розтопив у ньому останній лід.

Він притис її до себе ближче, ніж дозволяли умовності.

Її долоня лежала на його грудях, і вона відчула, як швидко б’ється його серце.

— Ви смієтеся з мене? — тихо спитав він.

— Ні, — відповіла вона, ледве дихаючи. — Я сміюся з того, що мені… добре.

— Тоді я не даремно навчився танцювати, — прошепотів Дарсі.

⸻

Того вечора, коли вони повернулись на Комо, Лукреція сказала:

— Джейн, ти стала іншою.

— Іншою?

— Ти вже не дивишся на світ крізь скло. Ти в ньому живеш.

Джейн усміхнулася, але в душі знала: справа не лише в Італії.

Справа — у ньому.

Вночі, лежачи у своїй кімнаті, вона довго дивилася у відкрите вікно, де озеро тихо мерехтіло.

І вперше не могла заснути не від страху, а від того тремтіння, яке лишає після себе не тривога — а очікування.