Розділ V. Озеро Комо

Минуло лише три дні після весілля, а Джейн уже здавалося, що минуло пів життя.

Дарсі поїхав майже відразу — ще до того, як вона встигла звикнути до звуку його кроків у коридорі чи запаху його парфуму, що лишався на подушці.

«Справи, пов’язані з угодами, — пояснив він спокійно. — Я маю владнати все до нашої подорожі. Не хочу, щоб бізнес переслідував нас навіть на Комо».

Вона тоді лише кивнула, хоча серце стислося: на Комо — ці слова звучали так, ніби то була інша планета, а не озеро, де мала початись її нова роль — роль дружини.

⸻

Корабель повільно розрізав море.

Вітер грав із її вуаллю, і Джейн стояла біля поручнів, дивлячись, як хвилі розбиваються на срібні бризки. Англія лишалася позаду — сіра, стримана, як і всі роки її життя. Попереду — Італія, яскрава, жива, непередбачувана.

Їй уперше хотілося дихати на повні груди.

Вона прибула до Генуї під палаючим сонцем.

Італія зустріла її гамором, запахом спецій і винограду, що стиг на виноградниках біля дороги. На пристані її зустрів маестро Джованні Де Лука — повненький чоловік з вусами, такими ж гучними, як і його голос.

— Signora Darcy! Чао! — він розкинув руки. — Ви не уявляєте, як давно я мріяв побачити жінку, здатну приручити нашого холодного англійського лева!

Джейн розгублено всміхнулася.

— Мабуть, ви мене переоцінюєте, синьйоре Де Лука.

— О, навпаки! — вигукнув він. — У цьому світі ми всі трохи актори. Головне — не забути, коли саме треба оплески!

Поруч стояла його дружина — Лукреція, висока, гнучка, з чорним як ніч волоссям і очима, повними вогню. Вона без вагань обійняла Джейн.

— Белла! Нарешті! Ми тепер родина. Ти побачиш — Італія вилікує тебе навіть від англійської стриманості, — прошепотіла вона на вухо з лукавою усмішкою.

⸻

Вілла на березі Комо виявилася схожою на мрію.

Світлі стіни, тераси, порослі жасмином, і нескінченна гладь води, що змінювала колір від срібла до смарагду залежно від неба.

Джейн поселили у кімнаті з видом на озеро. Кожного ранку перші сонячні промені ковзали по її ліжку, і вона прокидалася від звуку дзвінких голосів рибалок унизу.

Лукреція стала її провідницею в цьому новому світі.

Вона навчала її пити каву повільно, із насолодою, як дихання. Вчила сміятися без дозволу, танцювати босоніж у саду під дощем і не боятися змочити волосся.

— Ти надто гарна, щоб усе життя ховатися за чужими правилами, — казала вона, поправляючи Джейн легкий шалик. — Англійські жінки завжди думають, що краса — це зобов’язання. А ми, італійки, знаємо: це подарунок, який треба прожити.

Джейн слухала, мов заклинання. І справді, з кожним днем у ній щось змінювалося.

Вона вже не сиділа з книжкою в кутку, як раніше.

Тепер виходила вранці до саду, збирала лаванди й розмарин, сміялася з Лукрецією, коли та показувала, як «правильно» їсти пасту — з трохи хаосу, але з любов’ю.

⸻

Вечорами Джованні грав на мандоліні, а Лукреція співала — легким, тремтливим голосом. Джейн сиділа на терасі й дивилася, як світло ліхтарів танцює на поверхні озера. Їй було спокійно.

Уперше в житті вона не мусила нічого доводити.

Та все одно іноді в грудях з’являлося тихе чекання.

Коли ж він приїде?

Дарсі.

Він писав коротко — сухі телеграми про справи, контракти, строки. Але кожного разу, коли Джейн бачила його почерк, серце завмирало.

Вона уявляла, яким він буде, коли повернеться. Може, трохи втомленим, але, можливо, лагіднішим. Бо той, хто бачив її в день весілля — той погляд, змішаний із жалем і відповідальністю, — здавався їй не зовсім байдужим.

⸻

На третій вечір після її приїзду над Комо завис туман. Озеро втратило колір, і повітря наповнилося запахом вологи й винограду.

Лукреція пішла спати раніше, а Джейн залишилася сама на терасі.

Вона вдягла легку шаль і дивилася, як хвилі ледь-ледь б’ються об каміння. Їй було дивно добре — без поспіху, без ролей, без очікувань.

— Ви змерзнете, — пролунав за спиною тихий голос.

Джейн різко обернулася.

На порозі стояв Дарсі.

Він був без сюртука, лише в білій сорочці, з розстебнутим комірцем. Його обличчя освітлювало тьмяне світло лампи, а в погляді — спокій і щось нове… тепліше.

— Ви… вже тут, — прошепотіла вона.

— Ти ж не думала, що я відпущу свою дружину до Італії назавжди, — відповів він із ледь помітною усмішкою.

Він підійшов ближче, простягнув руку, торкнувся її плеча — обережно, мов перевіряючи, чи вона справжня.

— Я не хотів, щоб наша перша подорож почалася зі справ, але тепер… тепер я нарешті можу просто бути поруч, — сказав він.

Джейн відчула, як у ній розтікається щось спокійне, як тиша перед світанком.

Дарсі дивився на неї так, ніби бачив уперше — без крижаного щита, без умовностей.

І вона вперше не відчула страху.

Лише дивне, нове тепло.

Він не торкнувся її більше. Лише промовив:

— Ти дуже гарно виглядаєш тут, серед цього світла.

Наче Італія створена для тебе.

Вона всміхнулася вперше по-справжньому.

І в ту мить зрозуміла: можливо, цей чоловік — не вирок.

Можливо, саме тут, на березі Комо, усе тільки починається.