Глава III. Перед вінчанням

Ранок весілля зустрів маєток Редкліфів золотим сяйвом.

Повітря було свіже, чисте, і навіть старі кам’яні стіни здавалися теплішими, ніж зазвичай.

Та попри зовнішню урочистість, у серці Джейн панував холод.

Вона стояла перед дзеркалом — у сукні з тонкого шовку, настільки легкій, що, здавалося, її міг розчинити подих вітру.

Золоте волосся спадало хвилями по плечах, переливаючись у світлі ранку.

А зелені очі світилися тихим, майже тривожним блиском.

На її шиї виблискувало намисто зі смарагдами — подарунок від Дарсі. Камені дивовижно підкреслювали колір очей, роблячи її схожою на весняну фею, яку випадково занесло в чужий світ.

Навіть леді Клавдія, побачивши доньку, на мить завмерла.

— Ти сьогодні — наче з іншого світу, — мовила вона з холодним захопленням. — Лорд Дарсі не зможе відірвати від тебе очей.

І пам’ятай, Джейн: усе це — його заслуга.

Твоє вбрання, прикраси, сама церемонія — він за все заплатив. Тож будь гідною свого чоловіка. І не забувай, твій шлюб — не про любов, а про виживання.

Вона торкнулася плеча доньки й додала тихіше:

— Колись ти мені подякуєш.

Клавдія вийшла, залишивши по собі аромат лаванди й відлуння владного кроку.

Джейн дивилася у дзеркало. Перед нею стояла молода жінка, прекрасна — і водночас чужа самій собі.

Вона не знала, чи має боятися, чи радіти.

І лише подумала:

«Я… не впевнена, що він мене полюбить. А я так хочу, щоб хоч колись — було тепло».

— Леді Джейн, — озвався тихий голос за спиною.

Дарсі стояв біля дверей. Темний костюм, біла троянда в петлиці, погляд — спокійний, але уважний.

— Дозвольте, — мовив він. — Перед вінчанням я хотів би кілька хвилин вашого часу.

Вони вийшли в сад.

Сонце вже торкалося гілок, а між трояндами тремтіли краплини роси. Повітря пахло вологою землею й жасмином.

Дарсі зупинився біля альтанки, оповитої плющем.

— Ви, мабуть, здивовані моїм проханням, — почав він. — Але я не люблю приховувати правду.

Вона мовчала, стискаючи букет троянд.

— Усе, що сьогодні відбувається, — не історія кохання, — продовжив він. — Це угода. Я придбав маєток, ваші борги, навіть титул, який ваша родина втрачає.

І, можливо, — він трохи знизив голос, — купив ваш спокій.

Джейн відчула, як щось холодне прокотилося спиною.

— То я… просто частина ціни? — запитала вона тихо.

Дарсі подивився прямо в її очі.

— Ні, — сказав він. — Ви — єдина причина, чому я погодився на цю угоду.

Якби йшлося лише про борги — я б не витратив ні секунди. Але ви… не схожі на інших. І я не хочу, щоб ви жили з відчуттям, що стали платою за чужу помилку.

Він дістав конверт.

— Це копія нашого шлюбного контракту. Я змінив деякі пункти.

Ви матимете власні кошти — не з мого дозволу, а за своїм розсудом. І право відмовляти у всьому, що вас принижує.

Ваші гроші — ваші. Ваш вибір — ваш.

Джейн дивилася на нього, мов не вірячи.

— Чому… ви це робите?

— Бо не хочу починати шлюб із примусу. — Він зітхнув. —

Я бачив достатньо жінок, які жили в золотих клітках.

І я не бажаю, щоб ви були ще однією з них.

Тиша заповнила сад.

Десь над головою співала пташка, ніби єдина в цьому світі не відчувала ваги слів.

Джейн нарешті прошепотіла:

— Ви… добрий, сер.

— Ні, — усміхнувся Дарсі. — Я просто практичний.

Її губи тремтіли, але вона всміхнулася у відповідь.

Мить — і цей короткий, крихкий спокій закарбувався в пам’яті назавжди.

Вінчання відбулося під дзвін срібних дзвонів.

Усі — від найвищих гостей до слуг — бачили лише блиск золота, шовку, усмішки.

Ніхто не бачив того, як Джейн стискала в руці смарагдовий кулон — єдину річ, що нагадувала: її серце ще вільне.

Коли священник проголосив їх чоловіком і дружиною, Дарсі обережно взяв її за руку.

Їхні пальці зустрілися — холод і тепло, страх і спокій, обов’язок і невимовне «може».