Розділ 1. Ціна пристойності

Редкліфи колись були гордістю округу — поважна родина з гарним маєтком, чудовим вихованням і бездоганними манерами.

Тепер від тієї величі лишилися лише спогади, облуплені стіни й старий фамільний герб над каміном.

Джейн сиділа за письмовим столом у вітальні, схилившись над рахунками. Сухі цифри здавалися крихкими, як осіннє листя, що сипалося з рук.

Усе — борги. За зерно, за тканини, за опалення. Навіть за ті книги, які колись замовляв брат, — «для пристойності», як він казав.

Маєток був закладений двічі. Землі — теж. А брат Едвард знову десь «у справах», що завжди закінчувалися гучним вином і гірким соромом.

— Ти знову за цими паперами, — голос матері пролунав із-за спини, втомлений, але владний.

— Хтось же має рахувати, — спокійно відповіла Джейн, не відводячи погляду.

— Хтось має вийти заміж, — відрізала леді Клавдія. — Інакше скоро рахуватимемо хіба що тарілки, що залишилися після кредиторів.

Джейн мовчала. Вона знала, до чого хилить мати. Розмови про шлюб лунали в домі все частіше, але тепер тон став відверто тривожним.

— Є два варіанти, — продовжила леді Клавдія, опускаючись у крісло. — Перший — лорд Генрі Грей. Вдівець. Старший, але людина поважна. Готовий одружитися навіть без приданого.

— І другий? — Джейн підняла погляд.

— Містер Дарсі, — ледь чутно вимовила мати.

Це ім’я прозвучало, як камінь, кинутий у воду. Джейн не одразу збагнула, про кого йдеться.

— Той самий, що скупив усі наші боргові записки, — уточнила леді Клавдія. — Молодий, але небезпечний. Не для серця — для становища.

Джейн стиснула пальці на аркуші.

— І ви гадаєте, що я погоджуся вийти за нього лише через наші борги?

— Ні, — у голосі леді Клавдії не було жодної ніжності, лише холодна впевненість. — Я переконана, що ти це зробиш. Інакше доведеться здавати маєток і шукати роботу для тебе — хіба що гувернанткою в чужому домі. Навіть така красуня, як ти, без приданого нікому не потрібна. Жоден батько не дозволить своєму синові одружитися з дівчиною, яка не приносить нічого, крім гарного обличчя.

Джейн гірко всміхнулася. Її золотаве волосся, сплетене в просту косу, м’яко впало на плече, а зелені очі спалахнули — не від сорому, а від виклику.

— Тоді, мабуть, мені варто подякувати братові за таку блискучу долю.

Леді Клавдія хмикнула.

— Не драматизуй. Любов — розкіш, яку можуть собі дозволити лише ті, кому більше нічого втрачати. Бідні люблять, бо крім любові їм нічого не залишилося. А ми… ми принаймні ще маємо ім’я. І цей обов’язок, дитино, вартий дорожче за будь-яке кохання.

Джейн відчула, як повітря стало важким, мов перед грозою.

— Тож ви вже вирішили все за мене?

— Я лише нагадала, що час не на твоєму боці, — холодно відповіла Клавдія. — І що завтра він приїде.

Вона підвелася, її постать кидала довгу тінь на старий килим.

Підійшла до доньки, нахилилася і торкнулася її щоки холодним, майже формальним поцілунком.

— Пам’ятай, дитино, — прошепотіла вона з тією ж крижаною усмішкою. — Якщо доля продалася з аукціону, то принаймні переконайся, що купив тебе не найдешевший із покупців.

Вона випрямилася, повільно рушила до дверей і, не озираючись, додала:

— Гарної ночі, Джейн. Завтра зранку нам усім знадобиться витримка.

Двері зачинилися, залишивши по собі аромат її парфумів і тишу, в якій билося лише серце Джейн — горде, поранене, але ще здатне на бунт.