Глава 26.Життя за кордоном

Минуло ще кілька місяців після всіх подійВіктор знайшов хорошу роботу за кордоном. Він працював багато, але з’явився той спокій у погляді, якого я раніше в нього не бачила — людина, яка будує життя своїми руками.— Я хочу, щоб ми жили чесно і стабільно,— сказав він одного вечора. — Без постійного страху, що щось може зруйнуватися.— сказав він одного вечора. — Без постійного страху, що щось може зруйнуватися.І ми вирішили розписатисяпо-справжньому.Без гучного весілля.Без бізнес-угод.Без гостей, яких потрібно запрошувати з ввічливості.Лише ми двоє, маленька церемонія і відчуття, що це — наш вибір.Тепер моє прізвище — Мартиненко.Малія Олександрівна Мартиненко.Я довго дивилася на нові документи, ніби звикаючи до нового життя. Не тому, що мені було важко попрощатися з минулим. А тому, що я нарешті прийняла себе.Ми зняли будинок неподалік від роботи Віктора. Не розкішний палац. Простий, затишний дім із великими вікнами і маленьким садом.Я прокидалася вранці, готувала каву, іноді працювала над своїми ескізами дизайну — я нарешті почала розвивати власні ідеї, а не жити за чужими правилами.Віктор жартував, що колись моя дизайнерська робота стане відомою, але я лише сміялася.— Я хочу творити, а не змагатися, — відповідала я.Ми допомагали Дімі налагоджувати справи. Він багато працював, але став спокійнішим, коли зрозумів, що сім’я більше не перебуває у постійній війні.— Тепер я можу дихати, — одного разу сказав він.І це було правдою.Я також налагодила спілкування з Лілею. Спочатку обережно, потім тепліше. Ми почали ходити разом у кав’ярні, говорити про звичайні речі — моду, життя, подорожі, плани на майбутнє.—Баьа Марта дивувалась:  Ви колись і не могли в одній кімнаті сидіти.А тепер ми сміялися разом.Я купувала багато подарунків для Володимира. Іграшки, книги, солодощі — але найчастіше просто проводила з ним час.— Ти стала дуже доброю тіткою, — говорив він.І це гріло серце більше за будь-які компліменти.Я знайшла для себе цікаві заняття.Малювала, вчилася дизайну, іноді просто гуляла парком і слухала музику.Я більше не поспішала довести комусь, що я сильна.Одного вечора ми сиділи з Віктором на терасі нашого будинку.Я просто жила.йСонце повільно заходило за горизонт.— Ти щаслива? — запитав він.Я довго думала, перш ніж відповісти— Так. Я щаслива.Він посміхнувся.— Тепер жодні Абрамови, Максими чи скандали не мають значення.Я поклала голову йому на плече.Найголовніше, що ми вистояли, — сказала я.Ми мовчали. І це мовчання було найспокійнішим у моєму житті.Я зрозуміла одну просту річ:Я не втратила минуле.Я просто залишила в ньому все, що було зайвим.А попереду було життя.Наше життя.Його робота за кордоном вимагала багато часу, але він завжди знаходив моменти для нас. І саме ці маленькі моменти робили нас справжньою сім’єю.Іноді я прокидалася раніше за нього, варила каву і дивилася, як він спить.Його обличчя в такі моменти виглядало зовсім спокійним — без бізнесу, без телефонних дзвінків, без постійного тиску життя.Коли він прокидався, завжди посміхався:— Ти знову дивишся на мене, ніби я музейний експонат.— Ти просто гарний, коли спиш, — відповідала я.Він сміявся і притягував мене ближче.Наші подорожі..Між його роботою ми подорожували.Ми відвідували маленькі міста, морські узбережжя, старі європейські вулички, де пахло кавою і свіжою випічкою.Вечорами ми сиділи в маленьких кафе.Коли-небудь ми відкриємо власний будинок біля моря, — мрійливо казав Віктор.— І будемо жити там? — питала я.— Так. Я працюватиму, але не буду зникати в роботі. Я хочу жити, а не лише заробляти.Я усміхалася. Бо знала — він серйозно це має на увазіМи фотографувалися, але не для соцмереж. А для пам’яті. Для нас.Ми багато говорили про майбутнє.Про дітей.Про дім.Про мою роботу дизайнера.— казав Віктор. — Не працювала на когось, а будувала власний бренд.Я жартувала, що він вірить у мене більше, ніж я сама.Це моя робота як чоловіка, — відповідав він серйозно.Його слова завжди були простими, але дуже сильними.Ми часто поверталися додому.Дім уже не нагадував поле битви. Він став місцем зустрічей, сміху і сімейних вечерь.Батько став спокійнішим. Він більше не говорив лише про бізнес. Почав займатися новими проектами, але без того тиску, який був раніше.Мама частіше посміхалася.Баба Марта тепер називала мене:— Моя доросла і розумна онука.Діма жартував, що ми з Віктором стали «найспокійнішою частиною сім’ї».Наше життя складалося з дрібниць.Вечірніх фільмів.Спільної вечері.Ранкових поцілунків у щічку.Довгих розмов перед сном.Іноді Віктор повертався з роботи дуже втомлений.Просто обійми мене, — просив він.І я обіймала.Бо тепер я розуміла: кохання — це не гучні слова.Це  обійми мене, — просив він.и ти просто залишаєшся поруч, навіть коли світ навколо дуже складний.Одного вечора ми сиділи на терасі нашого будинку.— Я думаю, ми перемогли, — сказала я. — Не перемогли, — поправив Віктор. —Ми просто навчилися жити.Він взяв мою руку.— І я б знову пройшов через усе це, якщо б це означало бути з тобою.Я усміхнулася.Я більше не боялася майбутнього.Бо тепер я знала:щастя — це не втекти від проблем.Щастя — це мати поруч людину, з якою можна пережити будь-яку бурю і потім разом дивитися на спокійне море.І наше життя тільки починалося.