Глава 20.Вінчання і святкування весілля

Машина зупинилася, але я ще кілька секунд не наважувалася відчинити дверцята. Крізь вікно я пильно розглядала величну будівлю: високі склепіння, світлі стіни, важкі дерев’яні двері. Серце калатало так, що, здавалося, його чути навіть надворі.Мої руки тремтіли.Віктор мовчки поглянув на мене, обережно взяв за долоню й ледь стиснув.— Ну що, — сказав він спокійно, майже буденно, — ідемо вінчатися.Батько здивовано підняв брови, але кивнув.— Ідемо.Ми зайшли до костелу. Усередині вже зібралося чимало гостей. Серед них — відомі бізнесмени, партнери батька, їхні дружини. Щойно ми з’явилися, зал наповнився тихими перешіптуваннями.— Де Максим?— Хто це?— Невже новий наречений?Я відчувала на собі десятки поглядів.Декілька панянок із неприхованою цікавістю розглядали мою сукню.— Боже, яке гарне плаття…— Який стиль…— Так вишукано…Якщо чесно, мені це трохи лестило.Церемонія відбулася на диво стримано й красиво. Партнери батька були помітно здивовані, але жоден не дозволив собі відкритих запитань. Усі ввічливо посміхалися, робили вигляд, що так і мало бути.Коли пролунали слова благословення, я на мить заплющила очі.Тепер усе по-справжньому», — промайнуло в голові.Після вінчання ми поїхали до ресторану.Інтер’єр був розкішний: кришталеві люстри, високі дзеркала, світлі скатертини, живі квіти на столах. Я б навіть сказала — занадто розкішний для фіктивного весілля.Віктор мовчав, лише уважно роздивлявся мене. Його родичів було небагато — насправді лише сестра зі своїм чоловіком. Батьки Віктора давно померли, і сестра, старша за нього на п’ятнадцять років, фактично його виховала.Вона була стриманою, ввічливою, майже холодною — лише легка усмішка на вустах.Її чоловік Олег виявився більш сміливим і швидко увійшов у розмову— Ну що ж, Вікторе, — підморгнув він, — ти нас сьогодні здивував.— Я й сам себе трохи здивував, — спокійно відповів той.Батьки Лілі також трималися стримано, уважно придивлялися до нас.Усі розглядали нас із Віктором.А йому, здається, було байдуже. Він не з тих людей, які бояться чужих поглядів.Від нього буквально випромінювалася впевненість.Батько виголошував тости.Батько виголошував тости.Мама тихо плакала, витираючи сльози серветкою.— За молодих! — лунало з усіх боків.Партнери сьогодні майже не говорили про бізнес. Вони сміялися, танцювали, жартували. Атмосфера ставала дедалі теплішою. На столах — вишукані страви й дорогі напої. Усе виглядало ідеально.Діма раз у раз підходив до мене.— Тобі точно добре?— Так, — тихо відповідала я щоразу. —Усе гаразд.І з кожною хвилиною мені ставало все байдуже до причин цього шлюбу. Я дозволяла собі розслабитися.Батько все ж залишався напруженим. Я бачила, як він поглядав на Віктора — ніби боявся, що той раптом передумає й піде.Але Віктор не збирався тікати. Навпаки — він, здається, насолоджувався вечором.Раптом заграла повільна музика.Ведучий урочисто оголосив:— Запрошуємо до першого танцю наших молодят!У залі запала тиша.Віктор повернувся до мене, простягнув руку.— Ну що ж, потанцюємо?Я усміхнулася.— Гаразд.Ми не репетирували. Жодних постановок. Просто вийшли на середину залу й почали танцювати.— Ми ж не готувалися, — прошепотіла я.— А навіщо? — тихо відповів він. —Просто довірся мені.І я довірилася.Він виявився чудовим танцівником — граційним, впевненим, легким у рухах. Я намагалася не відставати. Наші кроки зливалися з музикою, світло від люстр падало на нас м’яким сяйвом.Гості аплодували.— Такі молоді…— Між ними справді щось є…— Зараз рідко зустрінеш таку пару, — почула я чиїсь слова. — Між ними ніби щире кохання.Я ледь не засміялася.Якщо б вони тільки знали…Ми танцювали, сміялися, згадували студентські роки. Гості підходили до Віктора, розпитували, жартували. Він легко підтримував розмову, впевнено відповідав, іноді кидав на мене короткий, уважний погляд.Вечір ставав дедалі розслабленішим.Люди дозволяли собі відвертіші розмови, більше сміху.А я дозволила собі трохи більше випити.Тепле відчуття розливалося всередині.Напруга поволі зникала. Здавалося, що найстрашніше вже позаду.Ми знову танцювали. І ще раз. І ще.І в якийсь момент я зловила себе на думці, що посміхаюся щиро.Не для гостей.Не для батька.Не для партнерів.А просто тому, що мені було добре.Салют у чорному небі..Після гучної музики й нескінченних тостів вечір почав поволі підходити до свого логічного завершення. У залі ставало тихіше, сміх уже не лунав так дзвінко, офіціанти повільно прибирали зі столів.І раптом батько підвівся.— Пора запускати салют!— Салют? — здивовано перепитала я.Він нахилився до мене й тихо промовив:— Я зовсім забув тобі сказати.Я лише знизала плечима.— Гаразд… пускаємо.Мені вже було байдуже. Я була трохи п’яна й дуже весела. Віктор теж виглядав розслабленим — щоки злегка рум’яні, очі блищать.Ми вийшли надвір разом із гостями.Небо було чорне, глибоке, майже оксамитове. І раптом — перший вибух світла.Салют розквітнув посеред темряви яскравими вогнями. Червоні, золоті, сині спалахи розсипалися іскрами, віддзеркалюючись у вікнах ресторану.Кожен новий вибух був гучнішим, яскравішим за попередній.Ого… — тихо прошепотіла я.Це було неймовірне відчуття — стояти під цим небом, тримати в руках келих шампанського й розуміти, що сьогодні ти… заміжня.Віктор стояв поруч. Його плече ледь торкалося мого.Він мовчав, але я відчувала його присутність — спокійну, впевнену.Коли останній феєрверк розчинився в темряві, ми повернулися до зали. Гості почали повільно збиратися. Весілля завершувалося.Сестра Віктора підійшла до нас.— Вікторе, можна тебе на хвилинку?Вони відійшли вбік. Я не чула, про що вони говорили, але розмова тривала недовго. Віктор повернувся до мене з тією ж легкою усмішкою, ніби нічого особливого не сталося.Тоді сестра підійшла й до мене.Ну що ж, — сказала вона стримано, але тепло, — мені пора додому. А на вас чекає незабутня ніч.Я мимоволі глянула на Віктора.Він — на мене.Ми нічого не сказали.Батько вже був повністю розслаблений.Напруга, яка тримала його весь день, зникла. Мама теж усміхалася спокійніше. Ліля з бабусею бавили маленького Володимира, Діма уважно спостерігав за нами — ніби намагався зрозуміти, що ж насправді між нами відбувається.Коли гості остаточно розійшлися, ми сіли в машину.— Слухай… — звернулася я до Віктора. —Поїдеш із нами?З вами? — він трохи підняв брову.— До нас додому.Він подивився на мене кілька секунд, а потім легко кивнув.— Гаразд.Йому, здається, було байдуже так само, як і мені. Після короткого погодження ми рушили.Дорогу я пам’ятаю уривками: світло ліхтарів, темні силуети дерев, тихий гул мотора. У голові приємно шуміло. Я навіть не пам’ятаю, як додому дісталися бабуся з мамою.Коли ми приїхали, піднялися нагору. Дім здавався незвично тихим після гамірного ресторану.Я ледь трималася на ногах. Віктор мовчки допоміг мені розстібнути сукню, обережно зняв фату, відклав її на стілець.— Обережно, — тихо сказав він, коли я мало не спіткнулася.Я щось пробурмотіла у відповідь — уже не пам’ятаю що.Ми навіть не встигли нічого обговорити.Жодних серйозних розмов.Жодних пояснень.Лише тиша, легка втома й дивне відчуття завершеності.Ми лягли — і майже одразу заснули.