Глава 19.Підготовка до весілля

За годину до весілля.Він дивився на мене пильно й трохи насмішкувато, ніби намагався зрозуміти, жартую я чи справді з’їхала з глузду.— Ну, розказуй. Чітко і ясно, — сказав він спокійно, але в голосі відчувалася напруга.Я ковтнула повітря. Серце калатало так, що, здавалося, його чують усі.— Мені потрібно, щоб ти одружився зі мною. Просто зараз. Негайно.— Що? — він примружився. — Не зрозумів.Я зробила крок уперед.— Мені потрібно, щоб ти одружився зі мною. Сьогодні. Усе інше я поясню потім.У кімнаті запанувала тиша. Мама завмерла біля комода, бабуся стискала хустинку в руках, Діма з Лілею перезирнулися. Усі дивилися на нього так, ніби чекали вироку.— Тобто ти хочеш, щоб я одружився з тобою? — перепитав він повільно.— Так.На мить мені здалося, що він зараз розсміється або просто розвернеться й піде. Але раптом в його очах щось блиснуло. На обличчі розтягнулася широка посмішка.— Гаразд. І для чого тобі це потрібно?— У мене проблеми, — чітко й голосно відповіла я. — І мені потрібно, щоб ти зі мною одружився. Просто зараз.Батько дивився на мене так, ніби вперше бачив. У його погляді змішалися здивування й гордість.— Добре, — сказав Віктор після короткої паузи. — Я одружуся з тобою. Але ти мені поясниш, навіщо це.— Після весілля.— Весілля? Уже сьогодні?— За годину.— За годину?! — він навіть відступив на крок. — І це… не справжнє весілля?— Фіктивне, — тихо додала я.Він знизав плечима.— Гаразд. Я допоможу тобі. Але, можливо, варто запросити моїх родичів?— Дзвони. Просто зараз, — втрутився тато. — І скажи, що вінчання переноситься на дві години вперед.Батько був шокований, але рішуче дістав телефон. Через кілька хвилин він уже домовлявся зі священником.Вінчання перенесли.Мама підійшла до мене.— Тобі потрібна весільна сукняЯ розгублено розвела руками.— У мене її немає.— У тебе ж є біла сукня? Будь-яка, яка пасує, — швидко сказав Віктор. — Одягай її, роби макіяж — і під вінець.— Ого, який ти рішучий, — пробурмотів Діма..— Це ж не справжнє весілля, — знизав плечима Віктор. — Чого панікувати?І справді. Чого?Я озирнулася. У мами, у бабусі, у Лілі — величезні гардероби. Ліля вже все зрозуміла.— Зараз скажу водієві, щоб привіз усі мої білі сукні.Через п’ять хвилин біля будинку зупинилися дві машини. У вітальню внесли десятки суконь. Я перебирала їх, але жодна не здавалася «моєю».І раптом мама винесла ще кілька своїх.— Ось ці… молочні, світлі. Може, підійде.Мій погляд зупинився на одній. Не зовсім біла — радше молочного відтінку.Пряма, довга, з відкритими плечима й витонченими лініями.— Оцю, — сказала я тихо. — Одягну цю.Мама усміхнулася.— Я вдягала її лише раз. П’ятнадцять років тому. Вона давно чекала свого часу.— Тоді сьогодні її день, — відповіла я твердо.Туфлі — білі, зі свого гардероба.Ліля дістала величезну косметичку.— Не хвилюйся. Я дам тобі свою фату.Бабуся з мамою поспіхом укладали моє волосся. Зачіску «як з журналу» зробити було неможливо — моє каре не дозволяло великих фантазій. Але вони впоралися: легкі хвилі, заколки, фата.Я глянула в дзеркало — і не впізнала себе.Це була не я.Чи, можливо, навпаки — вперше справжня я?Сукня підкреслювала талію, відкриті плечі робили образ ніжним і дорослим водночас. У грудях стислося.Тим часом тато допомагав Віктору вдягти найкращий костюм. Бабуся й мама поспіхом обирали свої сукні — ніхто вже не згадував про первісні плани. Усе відбувалося блискавично.Замовили музикантів. Десь з’явився весільний букет — я навіть не запитувала звідки. Мені вже було байдуже.— Мої родичі приїхали, — сказав Віктор, зазирнувши до кімнати.— Нехай їдуть до ресторану. Водій їх відвезе, — швидко відповів тато.— Домовились.До вінчання залишалася година.Ми всі були наче на голках. Напруга висіла в повітрі густим туманом. Але зупинятися було пізно.Ми вийшли з дому й сіли в машину.— За сорок хвилин будемо, — пробурмотів батько, поглядаючи на годинник. — Сподіваюся, встигнемо.— Ми нічого не втратили, — тихо сказала мама, стискаючи його руку.— Так… — відповів він без особливої впевненості. — Сподіваюся.Я дивилася у вікно на місто, що пропливало повз. У голові лунав лише один голос:«Що ти робиш?»Але відступати вже було нікуди.