Глава 18 .Несподіванка яка змінює життя

Ранок підкрався непомітно.Ми навіть не одразу зрозуміли, що настало нове число. Лише коли сонце пробилося крізь штори й засвітило просто в очі, стало ясно — уже ранок.Я так міцно притислася до мами, як ніколи в житті. Здавалося, я ніколи так не обіймала її. І ніколи не була такою вдячною, що вона поруч.Мій світ змінився. Став чужим.Нестійким.З коридору долинав хрипкий голос батька. Він усе ще говорив по телефону.— Як це ви досі нічого не знайшли?! —його голос зривався. — Ви ж перевірили все?!його голос зривався. — Ви ж перевірили все?!— Ми стараємось…— Перевірили всі бази…— Нам потрібні зачіпки…— Мені не потрібні пояснення! — твердо сказав батько. — Мені потрібен результат. Негайно знайдіть його.Бабуся теж майже не спала. Вона сама заварила м’ятний чай і принесла мені в кімнату.— На, випий. Це допоможе заспокоїтися…— Ні! — різко відштовхнула я чашку. — Я не хочу нічого!Чай розлився на підлогу.Бабуся мовчки подивилася на мене. В її очах був біль. Вона нічого не сказала — просто вийшла з кімнати.Ми з мамою ще довго сиділи мовчки.Минуло дві години.За дві години я мала стояти під вівтарем.А я сиджу вдома, заплакана, з опухлими очима.І раптом у моїй голові народилася дика, безглузда, але єдина можлива ідея.Гірше вже не буде.Я різко підвелася з ліжка й вибігла до вітальні.— Тату! Я знаю, що робити!Батько подивився на мене здивовано.— Доню, ти про що? Не хвилюйся, ми його знайдемо. Якщо ні — перенесемо весілля.— Ні, переносити нічого не потрібно.— Тоді що?Я глибоко вдихнула.— Я знайду іншого нареченого.У кімнаті запанувала мертва тиша.— Ти що, з глузду з’їхала? — батько підвівся. — Може, лікаря викликати?— Ні! — твердо сказала я. — Я вийду заміж за першого, хто погодиться. Ніхто нічого не дізнається.— Ти хочеш опозорити нашу родину?! — вигукнула бабуся, яка щойно зайшла й почула розмову.— Я нікого не ганьблю! — голос мій тремтів, але я не зупинялася. — Якщо весілля не відбудеться — це і буде ганьба. Усі найвпливовіші люди міста запрошені. Усі партнери чекають.Я подивилася батькові прямо в очі.— Якщо цього весілля не буде — твій бізнес впаде. Ти сам це знаєш.Мама стояла бліда.— Доню… ти розумієш, що говориш?У цей момент у дверях з’явився Діма. За ним — Ліля з Володимиром на руках.— Ми трохи підслухали, — ніяково сказав Діма. — І… можливо, це не така вже й погана ідея.— Що?! — мама подивилася на нього.— Послухайте, — продовжив він спокійніше. — Якщо скасувати весілля — це катастрофа. А якщо сказати, що Малія покохала іншого? Що вона передумала? Це буде скандал, але не крах.— І де взяти того “іншого”? — холодно запитав батько.— У тебе ж багато партнерів, знайомих, союзників… — обережно сказав Діма. —Малія вродлива дівчина. За неї багато хто погодився б одружитися.— Ого… — тихо видихнула Ліля. — Такого повороту я не чекала.— А що нам робити? — я ледь не кричала. — Сидіти й чекати? Плакати?Руйнувати все?Батько повільно сів на диван. Обличчя стало кам’яним.— Якщо весілля не відбудеться… — задумливо промовив він, — партнери сприймуть це як слабкість.— Саме так, — тихо сказала я.Тиша стала важкою.Навіть годинник, здавалося, цокав голосніше.— Посидьте тут, — раптом сказав батько— Я повернуся за кілька хвилин.Він вийшов. Ми мовчали. П’ятнадцять хвилин тягнулися вічністю. Ніхто не рухався.Повітря було густим, напруженим.Раптом двері відчинилися.Батько зайшов повільно. Його погляд був твердим.— Гаразд, — сказав він.Я затамувала подих.Раптом до мене дійшло.— Тату! — вигукнула я так різко, що всі здригнулися.Батько подивився на мене дивним поглядом. Такого виразу мого обличчя він, здається, ще не бачив — упертість, страх і рішучість водночас.— Так, Маліє, — спокійно, але напружено відповів він.— У мене є пропозиція.— Яка ще пропозиція? — різко втрутилася бабуся.Я глибоко вдихнула.— Це не зовсім те, про що ми думаємо.Але це краще, ніж нічого.Усі мовчали.— Я завжди думала, що це життя — не для мене. Що ці зв’язки, статус, бізнес — не моє. Але сьогодні я зрозуміла… я не хочу, щоб через мене ти все втратив.Батько насупився.— До чого ти ведеш?— Якщо весілля не відбудеться — ти втратиш партнерів. Бізнес. Статус. А якщо ми залишимося без грошей — це вдарить і по Дімі з Лілею. Ти ж хотів залишити спадок Володимиру?У кімнаті запала тиша.— Кажи вже, — тихо сказала мама. — У нас немає часу.Я ковтнула.— Я можу подзвонити своєму одногрупнику.— Кому?! — бабуся підвищила голос.— Одногрупнику, — твердо повторила я.— Він трохи… дивний. Але він точно погодиться на авантюру.— Яку ще авантюру? — батько дивився пильно.— Ми заплатимо йому. Він одружиться зі мною сьогодні. А через певний час я скажу, що це була помилка. Ми розлучимося. Усі будуть задоволені.Партнери нічого не запідозрять.— Ти пропонуєш фіктивний шлюб? —холодно уточнив батько.— Так.Ліля прикрила рот рукою.— Ого… такого повороту я не чекала.Діма задумливо кивнув.— Якщо чесно… це може спрацювати.— Він хто? — запитав батько.— Юрист. Ми разом закінчували юридичний коледж.— Юрист… — батько задумався. — Це навіть краще. Я теж мав кілька кандидатів, але вони сьогодні не можуть.— Виходить, це наш єдиний шанс, — тихо сказала Ліля.— Якщо він не погодиться… — додав Діма.— Тоді все пропало, — завершив батько.Бабуся перехрестилася.— Дзвони.Я взяла телефон. Руки тремтіли так, що ледь не впустила його.Номер я пам’ятала напам’ять.Гудок.Другий.Третій.— Алло, — почувся знайомий чоловічий голос. Низький, трохи хриплуватий, але спокійний.Батько одразу насторожився.— Привіт… — мій голос звучав невпевнено. — Ми давно не спілкувалися.— Маліє? — у голосі з’явилася легка усмішка. — Справді давно. Щось сталося?Я заплющила очі.— Мені потрібна твоя допомога.Пауза— Наскільки серйозна?— Дуже серйозна.Його голос став твердішим.— Тобі щось загрожує?— Ні… тобто… так. Але не так, як ти думаєш. Я все поясню. Ти можеш приїхати до мене додому? Негайно?— Зараз?— Так. Будь ласка.— Скинь адресу.Кілька секунд тиші.— Дякую…Я швидко надіслала локацію.У кімнаті всі видихнули. Але це була лише половина справи.— Тепер залишається чекати, — тихо сказав Діма.Чекання тривало вічність.І раптом двері вітальні повільно відчинилися.Усі підвели голови.На порозі стояв він.Високий. У темному пальті. З серйозним, трохи холодним поглядом.Його очі знайшли мене одразу.— Ти хотіла поговорити, Маліє? — спокійно запитав він.І в цю мить я зрозуміла…Назад дороги вже немає.