Глава 17.Несподіванка

Місяць минув майже непомітно. Усе було чудово. Максим ставився до мене добре, терпів мої капризи, намагався проводити зі мною якомога більше часу.Здавалося, усе ідеально… І, здається, я закохалася в нього по-справжньому.До весілля залишився лише тиждень. Я починаю трохи хвилюватися, але сподіваюся, що все буде гаразд. Мої батьки із задоволенням допомагають з організацією. Мама з бабусею, як завжди, сперечаються щодо прикрас — кожна хоче, щоб я виглядала найкраще.Батько теж не відстає — пропонує найдорожчі й найшикарніші готелі.Родина Максима взяла на себе пошук весільної сукні для мене. Чесно кажучи, я не дуже хочу, щоб вони обирали щось замість мене, але Максим сказав, що так буде краще. І я погодилася.Я вже переміряла кілька десятків суконь — і всі вони якісь не такі. І зараз я вперше по-справжньому зрозуміла Лілю. Це не вредність — це просто бажання бути найкращою у свій день.Злості на Лілю я більше не тримаю.Наші стосунки останнім часом навіть стали теплішими. Я часто телефоную їй, питаю, як там Володимир. Вона з радістю розповідає, як він посміхається, як плаче, як дивиться на неї. Здається, материнство пішло їй на користь. Діма теж змінився — став відповідальнішим, більше часу приділяє Лілі й Володимиру. Він постійно грається з сином, кожну вільну хвилину проводить із ним.Це так мене тішить…Та якби я знала, чим усе це щастя обернеться, я б ніколи так не раділа.Усе сталося дуже несподівано. Я навіть уявити не могла, що мене спіткає така доля. Навіть у найжахливішому сні я б не побачила подібного.Але про все по порядку.Сьогодні ранок почався несподівано.Під час сніданку Максим раптом заявив, що йому потрібно від’їхати у справах — лише на два дні. Запевнив, що до весілля повернеться, і в нас ще буде достатньо часу, щоб побути разом.Я не заперечувала. Здавалося, це справді важливі справи.Коли Максим поїхав, я вирішила пройтися будинком. Хатня робітниця мала прийти ближче до обіду, тож у мене було ще дві години.Проходячи повз його кабінет, я помітила, що двері залишилися відчиненими.Не знаю чому, але я зайшла.Сіла в його крісло. На столі лежали папери — договори, печатки, підписи, якісь плани. Нічого цікавого.І раптом з-поміж паперів визирнув край фотографії.Я обережно потягнула її.На знімку був Максим… і невідома мені дівчина. Вона була дуже схожа на мене.У них на руках — маленька дитина.Дівчинка, місяців п’ять.Моє серце завмерло.Я швидко сховала фотографію назад, бо внизу вже почула кроки — робітниця прийшла якраз вчасно. Я ледь не видала себе через ті папери.Але думки вже не відпускали.Хто вона?Чому Максим ніколи не розповідав про неї?Я помітила ще одну деталь — на фотографії в них були однакові обручки.Цього не може бути.Усі брати й сестри Максима давно одружені, мають родини. Але ця дівчина не схожа ні на кого з них. І те, як він її тримав… ніжно, впевнено, ніби вона належала йому.Сумніви проросли в моїй голові.Два дні, поки Максима не було, я жила лише цією фотографією. Я не наважувалася знову заходити до кабінету, не наважувалася ще раз її роздивитися.Я чекала його повернення.І водночас боялася.Я навіть не знаю, як запитати його про це. Які слова підібрати? Як не зрадити власного страху?Сьогодні водночас боялася і сподівалася, я знайду в собі сміливість.Два дні промайнули надто швидко. Я намагалася не дозволяти собі думати про ту фотографію. Відганяла ці думки щоразу, коли вони поверталися.Сьогодні я з нетерпінням чекала повернення Максима.Але ні зранку, ні вдень, ні навіть увечері він так і не з’явився.Не знаю чому, але серце почало тривожно стискатися. Будинок здавався порожнім. Лише я і хатня робітниця. Тиша тиснула на вуха.Час від часу телефонувала Діана, розпитувала, чи все гаразд. Звісно, я відповідала, що так. Але не втрималася й запитала:А коли повернеться Максим?Вона відповіла, що, скоріше за все, сьогодні. Сказала, що він готує для мене сюрприз, тому приїде ближче до вечора.Попросила не хвилюватися.Сюрприз…Можливо, це і справді так. Але та фотографія не давала мені спокою.Щось усередині вперто шепотіло: щось не так.З пригніченим настроєм і важкими думками я лягла спати.Та заснути не вдалося.Середина ночі. А Максима досі немає.Я увімкнула світло в усьому будинку й повільно пройшлася кімнатами. Він був порожній. Лише я… і тиша.Я вирішила подзвонити Діані.— Його немає… — тихо сказала я, коли вона підняла слухавку.— Як це — немає? Ви ж мали бути разом!Він мав приїхати сьогодні. Що, сюрприз не зробив?— Ні… його немає.У голосі Діани з’явилася тривога.За пів години вона вже була в будинку.Почала розпитувати: куди він поїхав, з ким, через що. Я відповідала чесно — поїхав у справах. Більше нічого не знаю.Вона почала комусь телефонувати, щось з’ясовувати, намагалася його знайти.До ранку я так і не заснула.Він просто зник.Його немає.Я не вірила власним словам.Одразу ж подзвонила батькам. Слухавку підняв тато.Максим не повернувся… його немає, — сказала я, і голос зрадницьки тремтів.Батько був шокований. Він одразу приїхав і забрав мене додому.Удома я не знала, що робити. Не знала, як думати. Не знала, як дихати.Батько теж не розумів, як таке могло статися. Уже підняли на ноги всіх знайомих, почали пошуки. Але жодного сліду.— Як таке може бути? А як же весілля?..— повторював тато.Мама плакала. Баба Марта мовчала. У її очах був сум і нерозуміння.Як це — наречений зник за тиждень до весілля?Він не міг просто втекти. Це неможливо.Він був таким турботливим, таким ніжним. Нічого не передвіщало біди.Ліля і Діма теж були шоковані. Вони обдзвонювали всіх знайомих, але ніхто нічого не знав.Ліля постійно телефонувала мені:— Все буде добре. Ми його знайдемо.Такого просто не може бути…Вона намагалася бути сильною для мене.Діма навіть приїхав, щоб підтримати.Хоча Ліля не змогла залишити Володимира, її слова по телефону були для мене справжньою підтримкою.Телефон Максима й досі мовчав.До весілля залишився всього один день.Усі були в шоку. Я — в розпачі. Мама з бабусею не знаходили собі місця. У будинку панувала напружена тиша, яку раз по раз розривали телефонні дзвінки.Обдзвонювали всіх — поліцію, лікарні, навіть морги. Родичі Максима теж були шоковані. Вони шукали його скрізь: в аеропортах, на вокзалах, перевіряли всі можливі напрямки виїзду. Були на його фірмі, переглядали документи, намагалися зрозуміти, куди він міг поїхати.Переглянули відео з камер спостереження.— Ось він виходить із будівлі, — пояснював брат Максима по телефону.— Сідає в машину… і все. Далі — нічого підозрілого.— Далі він просто зникає з камер на трасі. Наче крізь землю провалився.Жодної вісточки.Ніхто його не бачив. Ніхто не знав, куди він поїхав.Я сиділа в кріслі, стискаючи руки.— Треба відміняти весілля, — важко сказав батько.— Тату… — прошепотіла я.— Доню, — він присів поруч, — ми не можемо робити вигляд, що все добре.Його немає.Але запрошення вже розіслані. Гості готуються. Родина Максима теж чекала цього дня. Усі чекали.Телефон не замовкав ні на хвилину.Після нашої розмови  батько постійно з кимось говорив:Перевірте ще раз лікарні…— Може, була аварія?— Камери на виїзді з міста передивилися?Та за останні дні в місті не сталося жодної серйозної аварії. Жодна машина з його номером не фігурувала у зведеннях.Справу передали найвпливовішій людині в місті — шерифу.— Ми знайдемо його, — впевнено сказав він батькові. — Але поки що слідів немає.А весілля вже завтра.Я тихо сиділа на ліжку й плакала. Це був найгірший день у моєму житті. Я наче тільки повірила в кохання. Начебто змирилася з думкою, що я — не просто частина домовленості, а жива людина з почуттями.І все обірвалося.Мама зайшла до кімнати й мовчки сіла поруч. Вона не могла підібрати слів.Просто гладила мене по волоссю.— Все буде добре… — тихо повторювала вона, хоча сама в це не вірила.Я раптом підняла голову.— Мамо… мені потрібно тобі щось розповісти.Вона насторожено подивилася на мене.— Що сталося?— Я… я бачила фотографію в його кабінеті.І я розповіла все: про дівчину, про дитину, про обручки.Мама зблідла.— Ти впевнена? — тихо запитала вона.— Так.Через кілька хвилин про це вже знав батько.— Я зараз усе з’ясую, — сказав він різко й одразу набрав номер родичів Максима .Слухавку підняв його брат.— Поясни мені негайно, хто на фотографії з Максимом? — холодно запитав тато.Я… не розумію, про що ви…— Не роби вигляд, що не знаєш! Хто ця жінка і дитина?!На тому кінці запанувала тиша.— Це… — брат важко зітхнув. — Це його перша дружина.У кімнаті стало так тихо, що було чути, як я дихаю.— Що? — прошепотіла мама.— Максим одружився у дев’ятнадцять, — продовжив брат. — Її звали Карина. У них народилася донька — Дарина.Я закрила рот рукою.— І де вони зараз? — жорстко запитав батько.— Вони загинули. В автомобільній аварії. Обидві.У мене потемніло в очах.— Після цього Максим змінився, — тихіше додав брат. — Він більше нікого не підпускав до себе. Аж поки не з’явилася Малія.Я здригнулася, почувши своє ім’я.Він покохав її, — продовжив чоловік. —По-справжньому. Ми давно не бачили його таким щирим і живим.— Чому ви приховали це? — суворо запитав батько.— Він не хотів, щоб минуле зруйнувало майбутнє.У слухавці запанувала тиша.— Ми шукатимемо його далі, — сказав брат. — Як тільки щось дізнаємося — одразу повідомимо.Батько повільно поклав телефон.Я сиділа, не в змозі поворухнутися.Я була розбита цією правдою.Так, я трохи схожа на Карину зовнішністю. Але невже це мало значення? Невже я була лише нагадуванням про його втрату?— Доню… — мама стиснула мою руку.А я не знала, що думати.Максим зник.Весілля під загрозою.Минуле, про яке я нічого не знала, раптом стало частиною мого життя.Вечір був довгим. Усі були на ногах.Ніхто не спав.І ніхто не знав, що буде завтра.