Глава 16 .Ранок без масок

Я прокинулася, здається, вже опівдні. Сонце сміливо пробивалося крізь фіранки й заливало кімнату теплим світлом. Голова була трохи важкою, але на душі — дивно легко.Я поворухнулася — і раптом відчула, що поруч хтось є.Максим.Я завмерла на секунду. Учорашній вечір промайнув перед очима спалахами:музика, салют, його руки, мій сміх…Я обережно повернула голову. Він уже не спав. Дивився на мене з легкою усмішкою.— Доброго ранку, імениннице, — прошепотів він.— Уже день, — тихо відповіла я, відчуваючи, як червонію.Здається, мені було ніяково. А йому — ні.Він раптом різко, але ніжно притягнув мене до себе.— Максим! — я тихо засміялася. — Що ти робиш?— Обіймаю свою майбутню дружину.Маю право.Він поцілував мене. Несподівано. Тепло.Впевнено.Його обійми були такими міцними, що я почувалася маленькою принцесою в безпечному замку. Його руки — сильні, теплі — тримали мене так, ніби боялися відпустити.І це було найкраще відчуття в моєму житті.— Учора було… неймовірно, — тихо сказала я.— Учора було початком, — відповів він серйозніше, ніж зазвичай.Я підняла на нього очі.— Початком чого?— Того, де ти більше не ховаєшся.Через кілька хвилин Максим підвівся.— Лежи. Сьогодні я все роблю Сам.— Ти? Готуєш? Це небезпечно, — пожартувала я.— Дужяе смішно.За десять хвилин він повернувся з підносом. Запашна заварна кава, маленькі тістечка й серветки, складені майже ідеально.— Звідки тістечка? — здивувалася я.— А ось тут сюрприз.І тільки тоді я помітила записку, залишену на столі.«Не хотіла вас будити. З днем народження ще раз. Обіймаю. Діана».— Вона приходила? — прошепотіла я.— Схоже, так. І дуже тихо.Я усміхнулася.— Інакше було б ніяково, — підморгнув він.Ми довго сміялися. Говорили про все підряд — про мій диплом, про університет, про те, як швидко минули ці роки.— Ти шкодуєш, що все закінчилося? —запитав Максим.— Ні. Я боюся тільки одного — не реалізувати себе.Він став серйозним.— Ти реалізуєшся. Я тобі допоможу. Але це буде твій шлях.Тему весілля ми свідомо обійшли стороною.— Сьогодні без обговорення суконь, гостей і списків, — твердо сказав він.— Підтримую.І це був правильний вибір. День пройшов легко. Ми жартували, дивилися дурні відео, сперечалися про фільми.— Привіт, сестричко. Як ти?Добре. Навіть дуже.— Чую по голосу, — засміявся він. —Максим тебе не образив?— Діма! — я закотила очі, хоча він цього не бачив. — Усе добре.Ми довго говорили. Про Володимира, про те, як Ліля змінилася.— Знаєш, вона стала спокійнішою, — сказав Діма. — Материнство її змінило.Я замислилася.— Я це помітила. Мені… легше до неї ставитися.— Це вже прогрес.Я не могла сказати, що люблю Лілю.Але неприязнь зникла. І це було дивно — але приємно.Батьки ж і далі жили у своєму світі.Для них головне — гроші, зв’язки, вплив.Для бабусі — статус.— Статус вирішує все, — повторює вона щоразу.Можливо. Але я починала сумніватися.Наступного дня ми з Максимом поїхали дивитися студію, яку він для мене знайшов.Коли я зайшла всередину — серце прискорилося.Великі вікна. Світло. Простір.— Ну? — запитав він, уважно дивлячись на мене.— Вона… ідеальна.— Ти впевнена?— Так.Ми розклали план приміщення просто на підвіконні.— Тут буде зона для клієнтів, — сказала я, показуючи пальцем. — А тут — мій робочий стіл. Біля вікна.— А тут кавова зона, — додав Максим. —Дизайн без кави це не дизайн — Це стереотип!— Але правдивий.Найняли робітників. Вони пообіцяли завершити все за два місяці.— Два місяці — і ти власниця студії, — сказав Максим.— Власниця… — я повторила це слово тихо.Це звучало серйозно. Доросло.Відповідально.Увечері, коли ми повернулися додому, я раптом сказала:— Знаєш, здається, я скоро стану Абрамовою.Максим завмер.— Батьки планують весілля за місяць.Він видихнув.— А ти?— Я… не хочу сварок. Якщо вже так — нехай буде.Він підійшов ближче.— Я не хочу, щоб ти погоджувалася «просто так».— Я погоджуюся не просто так.— А як?— Бо ти мені більше не чужий.Він нічого не сказав. Лише обійняв.Можливо, бабуся має рацію — статус щось вирішує.Але я починаю вірити, що любов вирішує більше.І якщо я стану Абрамовою — то не через прізвище.А через вибір.